Мотиви ранньої лірики Павла Тичини

Творчий шлях П. Тичини позначений болісними роздумами, тривожними передчуттями, художніми вершинами і невдачами. Однак в історії української літератури постать співця “Сонячних кларнетів” не має собі рівних – за глибиною осягнення гармонії світу і його дисонансів, за емоційністю, символічною наповненістю подій та оригінальністю віршованих інтонацій. Перша збірка П. Тичини написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, життєдайної снаги і захоплення світом, його гармонією.

Передусім це характерно для пейзажних

мініатюр, у яких звучить мотив замилування людини природою з її огромом звуків, барв, тонів і відтінків. Ліричний герой залишається наодинці з нею і всесвітом, за ними вивіряє свої душевні порухи, найтонші, найніжніші. Його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранності й мінливості настроїв гаїв, полів, світанків. Поезія “Гаї шумлять…” починається з двох паралелізмів:

Гаї шумлять – я слухаю. Хмарки біжать – милуюся.

Поєднання у них слухового і зорового образів увиразнює думку про єдність людини і природи. Відтворюючи цю гармонію, поет вживає точні і влучні порівняння (“купаючи

мене, мов ластівку”, “неба край – як золото”, “горить-тремтить ріка, як музика”). П. Тичина уже в цій поезії щедро використовує персоніфікації, цей улюблений прийом (дзвін “думки пряде”, “мріє гай над річкою”), який ще більше посилює відповідність пейзажного малюнка настроям ліричного героя. Природа мінлива і рухлива (поет підкреслює це багатоманіттям дієслів – шумлять, біжать, гуде, пряде, мріє, горить).

Суголосна людська душа, яка вкрай схвильована, чекає на щось нове, незвідане, тому й мова поета – уривчаста, у ній спостерігаємо поєднання інколи різнорідних або ж безпосередньо не пов’язаних між собою понять. Поезія “Гаї шумлять…” вражає і музикальністю, і повною гармонією у змалюванні почуттів людини й настроїв природи. Тривожним чеканням і сподіванням оновлення позначений вірш “Арфами, арфами…”, в цілому побудований на оптимістичних акордах.

Поет відчуває себе в обіймах всесвіту, і його ліричний герой прагне пізнати себе, своє місце в житті, свій нерозривний, органічний зв’язок з природою. Емоційно промовиста персоніфікація весни як дівчини, закосиченої квітами, з перлами роси, співом жайворонка, дзвоном струмків і музикою гаїв доповнюється іншою, протилежною нотою – тогочасного громадського життя:

Буде бій Вогневий! Сміх буде, плач буде…

Перламутровий…

Подібні настрої – оптимістичне сприйняття світу й очікування чогось нового, незнайомого – притаманні й поезії “Там тополі у полі…”:

Йду в простори я, чулий, тривожний (Гасне день, облітає, мов мак). В моїм серці і бурі, і грози, Й рокотання – ридання бандур…

Образ тополі, такий поширений у народнопоетичній творчості, у цьому вірші символізує високість людського духу, його’ поривання до волі, до щастя. Поет звертається до цього образу й у вірші “Світає…”:

Так тихо, так любо, так ніжно у полі. Мов свічі погаслі в клубках фіміаму, в туман загорнувшись, далекі тополі в душі вигравають мінорную гаму.

У цих рядках відчуваємо певний дисонанс: чому лагідність і привабливість літнього ранку, картина його народження викликає сум, мінорні настрої, такі несподівані, алогічні для симфонії світання? Поет пояснює це в останній строфі поезії, оригінально використовуючи образ мечів, активізуючи ним асоціативне мислення читача. “Промінням схід ранить ніч, мов мечами”, – таким поетичним виразом П. Тичина малює “роботу” сонця, цього володаря дня, порівнюючи його проміння з мечами. Водночас автор і в цій поезії залишається самим собою.

Природа для нього – не самоціль, а засіб пізнати внутрішній світ людини. Тому він і вдається до паралелізму:

Підхоплююсь з ними і я, посвіжілий. О глянь, що над нами! Розкраяно небо – мечами, мечами…

Вдруге повторений образ мечів, коли П. Тичина в останніх рядках згадує про ліричного героя, набагато місткіший, ніж попередній. Мечі – не тільки проміння, а й зброя суспільних змагань, бур, гріз, яка розкраяла небо, цей храм природи. Так поєднуються у ранній ліриці поета радість і сум, сміх і плач, гроза і тиша. Так виявляється уміння митця слова проникливо читати і книгу природи, і людську душу. Не можна не згадати ще одну поезію раннього П. Тичини – “Ой не крийся, природо…” Ця лірична мініатюра присвячена осені.

Але яку гаму людських почувань вона викликає! Адже і в народній поезії, і у свідомості звичайної людини ця пора року уособлює зрілість і непоправну втрату сил буяння, розквіту, молодості; щедрість і поступове згасання, відмирання усього живого, переходу його в інший стан. Поет використовує ці контрасти, коли протиставляє осінь і літо з його бурями, громами, купальськими ночами. Натомість – безгоміння, сон, сум, смуток осінній, позолота кривава, тумани, які породжують тугу. І раптово – зміна настрою:

Тільки зірка упала… Ой там зірка десь впала, як згадка. Засміялося серце у тузі! Плачуть знову сичі… О, ридай же, молись:

Ходить осінь у лузі.

Усім відомо, що коли падає зірка, треба загадати бажання, і воно обов’язково здійсниться. Чи ж не тому “засміялося серце у тузі”? Це – несподіваний образ-оксиморон, тобто поєднання різко контрастних понять, які за логікою думки ніби несумісні, але в художньому тексті дають нове уявлення.

У П. Тичини цей художній засіб вплетено у метафору-персоніфікацію. Подібні творчі знахідки поета не ускладнюють його вірш, а, навпаки, кристалізують думку, яка трансформується від першого рядка до останнього. Так, осінь – це смуток, але й ласкава, чарівна пора роздумів і надій.

Творчий шлях П. Тичини позначений болісними роздумами, тривожними передчуттями, художніми вершинами і невдачами. Однак в історії української літератури постать співця “Сонячних кларнетів” не має собі рівних – за глибиною осягнення гармонії світу і його дисонансів, за емоційністю, символічною наповненістю подій та оригінальністю віршованих інтонацій.

Перша збірка П. Тичини написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, життєдайної снаги і захоплення світом, його гармонією. Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, у яких звучить мотив замилування людини природою з її огромом звуків, барв, тонів і відтінків. Ліричний герой залишається наодинці з нею і всесвітом, за ними вивіряє свої душевні порухи, найтонші, найніжніші.

Його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранності й мінливості настроїв гаїв, полів, світанків.

Поезія “Гаї шумлять…” починається з двох паралелізмів:

Гаї шумлять –

Я слухаю.

Хмарки біжать –

Милуюся.

Поєднання у них слухового і зорового образів увиразнює думку про єдність людини і природи. Відтворюючи цю гармонію, поет вживає точні і влучні порівняння (“купаючи мене, мов ластівку”, “неба край – як золото”, “горить-тремтить ріка, як музика”). П. Тичина в цій поезії щедро використовує персоніфікації, цей улюблений прийом (дзвін “думки пряде”, “мріє гай над річкою”), який ще більше посилює відповідність пейзажного малюнка настроям ліричного героя. Природа мінлива і рухлива (поет підкреслює це багатоманіттям дієслів – шумлять, біжать, гуде, пряде, мріє, горить).

Суголосна людська душа, вкрай схвильована, чекає на щось нове, незвідане, тому й мова поета – уривчаста, у ній спостерігаємо поєднання інколи різнорідних або ж безпосередньо не пов’язаних між собою понять. Поезія “Гаї шумлять…” вражає і музикальністю, і повною гармонією у змалюванні почуттів людини й настроїв природи.

Тривожним чеканням і сподіванням оновлення позначений вірш “Арфами, арфами…”, в цілому побудований на оптимістичних акордах. Поет відчуває себе в обіймах всесвіту, і його ліричний герой прагне пізнати себе, своє місце в житті, свій нерозривний, органічний зв’язок із природою. Емоційно промовиста персоніфікація весни як дівчини, закосиченої квітами, з перлами роси, співом жайворонка, дзвоном струмків і музикою гаїв доповнюється іншою, протилежною нотою – тогочасного громадського життя:

Буде бій

Вогневий!

Сміх буде, плач буде…

Перламутровий…

Подібні настрої – оптимістичне сприйняття світу й очікування чогось нового, незнайомого – притаманні й поезії “Там тополі у полі…”:

Йду в простори я, чулий, тривожний

(Гасне день, облітає, мов мак).

В моїм серці і бурі, і грози,

Й рокотання – ридання бандур…

Образ тополі, такий поширений у народнопоетичній творчості, у цьому вірші символізує високість людського духу, його поривання до волі, до щастя. Поет звертається до цього образу й у вірші “Світає…”:

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.

Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,

В туман загорнувшись, далекі тополі

В душі вигравають мінорную гаму.