Тема України проходить майже через усі поезії В. Стуса. Хоч би що він не писав: про свою дружину й сина, про себе й свою самоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть – завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої Батьківщини. Україна – це трунок, що п’янить поета і надихає його, це трутизна, то вбиває його тіло й веде до загибелі.
…за стодолами вітчизна,
Перестрашене пташа,
То мій трунок і трутизна,
Нею витліла душа.
У вірші В. Стуса “Як добре те, що смерті не боюсь я” окреслено
…жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Однак В. Стус вважав покликання поета другорядною справою. Першочергова – бути людиною: “Поет повинен бути людиною. Такою, що вона любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як одскверни”.
У найтяжчі роки свого життя, перебуваючи на засланні, у всьому Василеві Стус ввижалася Україна.
Неосяжна осонцена днина,
І собором дзвінким Україна
Написалась на мурах тюрми.
Собором вимальовується йому Батьківщина на сірих, мертвих тюремних стінах. Дзвони, сонце, радість, свято. Собор…
Святе, високе, прекрасне, богоподібне в людському житті. Та замість того навкруги безгоміння, безлюддя, сніг…
…і котилося куль-покотьолом
Моє серце в ведмежий барліг.
У цьому ведмежому берлозі згасне зірка життя пристрасного борця за свободу України. На чужій землі зійшлися кінці і початки. З кожним віршем В. Стуса тема України поглиблюється. Жахливі часи історії України, коли торгували рабами-українцями у ясир, знайшли своє відображення в поезії “За літописами Самовидця”.
Навіть коли поет пише свої рядки, присвячені коханій, то й тут йому бачиться рідна земля: “запарувала духом твоїм земля”. Так, його поезія була жива однією любов’ю – любов’ю до України.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)