(нар. 1936)
Народився майбутній поет 12 листопада 1936 року в невеличкому селі Шатрище на Житомирщині в родині хліборобів. Вчився і працював, пізніше працював і вчився. У дитинстві, як і багато його ровесників, був пастухом. “Нам першим відкривались весни, джерела і простір. Хто не купався в лугових росяних травах, не ходив за плугом, не обкопував дерева, не обсипав картоплі, не прополював грядок, не смакував першим огірком з грядки, той достеменно не знає, як пахне земля. Справжнім щастям для нас було скиртувати солому чи духмяне, з прив’ялою
Ми звикали до будь-якої роботи, нею росли і гартували юнацькі плечі. Так одразу по війні ми ставали старшими в сім’ї і власними мозолями відчули всі труднощі відбудови зруйнованого фашистами господарства”, – згадує Микола Сингаївський.
Навчаючись у Київському університеті, позаштатно працював у редакціях різних газет. По закінченні вузу працював завідувачем відділу поезії “Літературної України”, заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, завідуючим відділу літератури та мистецтва журналу “Ранок”. Упродовж
Друкуватись почав ще навчаючись у школі. Вихід на люди дали районна газета “Радянське Полісся” та обласна “Радянська Житомирщина”. Школярем восьмого класу Микола зі сцени вітав депутата Максима Рильського, який приїздив до Житомира на зустріч із виборцями.
Пізніше в газеті з’явилась добірка віршів хлопця із напутнім словом сивочолого майстра.
У 1958 році побачила світ перша збірка для дітей “Жива криничка”. Схвальним словом про неї відгукнувся Михайло Стельмах. Відтоді прийшло до читача понад сорок книжок М. Сингаївського – поетичних і прозових.
Половина з них – для дітей.
У 1968 році поетичні книги “З березнем по землі”, “Архіпелаги” були відзначені премією імені О. Бойченка. За книги “Вогневиця” і “Поступ” автор був удостоєний звання лауреата премії імені М. Островського.
Ще про один жанр мистецтва, до якого небайдужий М. Сингаївський, – це пісня. Вона володіє ним з дитинства, з юнацьких років. Микола був гармоністом на сільських празникових гуляннях, грав на струнних, кохався у народних мелодіях і нині записує народні пісні. Багато мелодій, написаних композиторами на вірші М. Сингаївського, знайшли дорогу до людських сердець. Стали “співучими” серед людей “Чорнобривці”, “Безсмертник”, “Полісяночка”, “В краю дитинства”, “Сонце в долонях”, “Розляглося наше поле” та інші.
Одна зі збірок поета має назву “Я родом із пісні” – свідчення любові автора до цього жанру.
Д. Павличко у передмові до збірки пісень М. Сингаївського “Безсмертник” писав: “Пісні М. Сингаївського близькі до фольклорних, ясні й прості за образною системою, але головне їхнє достоїнство в тому, що вони відбивають зворушення сучасної людини, яка шукає й знаходить основоположні моральні цінності в своєму зв’язку з рідною землею, бачить свою душу крізь чисті джерела того краю, де минулося її дитинство”.
Микола Сингаївський багато подорожував. Об’їхав весь колишній Радянський Союз – від смерекових Карпат до сяючих і туманних Курильських островів, під палючої Кушки до засніженого Мурманська. Найдорожчим в усіх мандрівках для нього були і залишаються зустрічі з людьми. їхні дивовижні розповіді, неповторні лиця і біографії чекають ще віршів і прози.
Подорожуючи, поет відкрив для себе країну поетів і революціонерів – чарівну Болгарію. Болгарський народ, його минуле і сучасне, Балкани і легендарна Шипка, трояндові долини і плодоносна Тракія посідають особливе місце у його творчості. Вони певною мірою знайшли своє вираження у збірці “Лоза і камінь”.
Вивчаючи мову цього народу, поет охоче перекладає твори своїх болгарських колег.
Микола Сингаївський завжди відчував себе журналістом і публіцистом. Залишається ним і досі. Тому газетна стаття, нарис, дорожні нотатки допомагають глибше проникнути в сутність суспільних явищ, охопити ритм і об’ємність життя. Поет зізнається: “В душі я відчуваю безмежну вдячність своєму краю.
Там на все життя я відчув смак житнього хліба і джерельної води. Джерела, або живі кринички – так називають їх на Поліссі – б’ють тут з-під кожного пагорка. Звідси витоки моєї творчості. Поезія – мистецтво, що вірить і вірує у звичайні і прості речі – в правду і любов, в радощі і страждання, в зустрічі і розлуки…”
(2 votes, average: 4.00 out of 5)