ХОВРАХ
Весна ласкавим оком глянула зі сходу…
– Тікаймо, братику! На полі й по ярах
Синіє сніг і скоро пустить воду,
І нам тоді з тобою крах! –
Сказав до Зайчика Ховрах.
– Куди?- питає брат, скосивши око.-
– Туди, де он гора висока
В зеленому вбранні,
Промінням оповита.
Отам життя – веселе, вільне, сите!
Не те що тут, на бідних цих полях.
Зазнаєм щастячка, що бачать лиш у сні –
– Ну що ж,- радіє Заєць,- дальній шлях,
Труди і небезпеки не страшні,
Коли попереду такі щасливі дні!-
І
Зник сніг,
Навкруг зазеленіло,
Земля потроху підсиха…
Якось минає ніч – немає Ховраха.
Стривоживсь Зайченько:- Годинонькалиха!
Де ж він?.. Ага! Знайшов чужу комору,
Заліз і лапки склав!
А хто ж, запінившись, волав
І кликав на високу гору,
Де повно світла, щастя і добра?
– Мовчи, мій брате любий,-
Ховрах йому крізь зуби.-
Коли потрапилась нора,
В ній повно всякого добра,
Чого тепер мені шукати вдалині?!
* * *
В привабні далі осяйні
Запально звав такий Ховрах пузатий
І ніби сам мостивсь до перших лав.
Аж глянь – будує власну хату,
Завів кролів, корівку, курочок,
Тепер спокійно лапки склав
І від воріт новеньких ні на крок.
“Ховрах”. Написана 1960 року. Увійшла до збірки 1961 р., в дещо зміненому вигляді-1963 р., за якою тут і подається.