Роман Д. Апдайка “Кентавр” належить одночасно до міфологічного й разом з тим зростаючий із землі мистецтву. Як переказати найдорожчий спогад? Як відтворити для коханої дівчини свій хлоп’ячий мир? Як це зробити, якщо минуле, як і сьогодення, хитливо, обриси їх розпливаються й ледь уловима грань тим часом, що було, і тим, що здається, між порядком і хаосом?
Саме такий мир у романі “Кентавр”. Художник Пітер Колдуел розмовляє зі своєї коханої, розповідає їй про себе, про дитинство, про свого батька, думає про сьогодення, вертається
Але впорядковувати роман Апдайка таким способом не можна: у мистецтві від зміни місць доданків сума завжди міняється. Мир у романі “Кентавр” – це мир, у якому вигадливо змішані вчора й сьогодні. Але книга Апдайка не ребус, розрахований лише на витончену кмітливість і спеціальні знання.
Багато в книзі вигадливого вимислу. А біль від поранення – щира.
Для чого живе людина? Про це завжди запитували герої Апдайка, про цьому тужливо запитують представники сім’ї Колдуелов у трьох поколіннях. Що ж протистоїть хаосу? Тієї чорної прірви, у яку неминуче попадає рано або пізно й у яку сьогодні щохвилини може бути повалене все людство?
Що захищає, що обгороджує людину від хаосу, що ж дає силу жити? Може бути, урятує релігія? Але вона не врятувала й священик^-священика-діда-священика, що так тужив на смертному одрі. Його сумний досвід закрив шлях до релігії для його сина й онука.
Велика кількість людей захищає від хаосу інша віра – віра в можливість перетворення суспільства. Але в героїв Апдайка, та й у нього самого, її немає. Від хаосу можуть урятувати й різні види людських відчуттів; причетності до батьківщини, місту, заводу, школі, а також усвідомлення зв’язку з іншими людьми. Але герой Апдайка самотній. Не може допомогти йому й любов.
Дружина вже погано чує свого чоловіка. Виникле було почуття до Віри Гаммел ближче до миру фантастичному, чим до реальності. Але все-таки мир і людина у романі Апдайка не тонуть у хаосі. Опора Джорджа Колдуела – доброта.
Він – дивна людина, поводиться дивно. Навіть його виродлива, знайдена в ящику для утилю шапочка, настільки ненависна синові, – це адже, по суті, блазнівський ковпак, тільки що без бубонців. По реакції на мир, по інтонаціях мовлення героєві вже не шістнадцять, а п’ятдесят, і однаково він анітрошки не подорослішав.
Він почуває свою відповідальність за всіх людей. Доброта Колдуела, однак, не винагороджується. Герой приречений, тому що він безпомічний, добрий і жалюгідний.
Його доброта не дістається синові в спадщину. Пітер і не намагається наслідувати батька. Він з іншого тесту. Він по-іншому протистоїть хаосу. З дитинства він сприймає мир у зримих обрисах, у фарбах.
Пітер стає художником. Запам’ятати на полотні миті, що вислизають, удержати цей свій мир…. Адже більше ніхто, жодна людина на землі так не побачить, не зобразить маленьку ферму біля містечка Олінджер у штаті Пенсільванія. І тоді малюсінький цей світ теж кане в Лету слідом за іншими незліченними мирами й світами.
Але письменник Апдайк зовсім не підкоряється природі. Він неї перетворить, він владно творить свій мир.
Міфологія – при всіх подробицях, що знижують, про життя богів – все-таки зберігає у романі значення норми, зразка, гармонії. Прагнення до гармонії, до естетичному порядку в Апдайка глибоко суперечливо: він хоче дати зліпок тієї частини хаосу, у якій і живуть його герої, тобто неминуче впустити хаос на свої сторінки. Але разом з тим і приборкати його, удержати що вислизає, дивне, вигадливе. Якщо повністю довіритися письменникові, його реальність і фантазія з’являються в усі більше стрункому, єдиному у своєму роді сполученні. У першій же главі ясно, як сполучаються різні плани в Апдайка.
Учителя ранило стрілою. Йому боляче, а клас сміється. Сміх противний, він переходить “у верескливий гавкіт”.
У самого вчителя бачення одне страшне іншого: те йому здається* що він – величезний птах, те, що його мозок – шматок м’яса, що він рятує від хижих зубів. Він біжить із класу, закриваючи двері, “під звірине торжествуюче ревіння”.
Настільки ж огидно й повернення в клас. Колдуел боїться. І не зрячи. Тому що в клас прийшов директор школи Зиммерман. Він одночасно й Зевс-громовержец. Стріла Колдуела – громовідвід.
Клас поводиться підло, приграє директорові, а Колдуел дозволяє знущатися із себе. З величезною працею вчитель змушує себе продовжити урок. Він робить це талановито, але його ніхто не слухає. І героєві мимоволі здається, що вчитель він поганий, і життя прожите зрячи.
От та реальність, що встає за фантасмагорією думок, відчуттів, учинків у першій сцені роману.
Поранений Колдуел біжить із класу, зі школи в гараж Гаммела, де йому виймають стрілу. Навколо ще реалії міста Олінджера, – школа, трамвай, склад, ящик з-під кока-коли… Але ці реалії вже витісняються міфологічними, Колдуел уже цокає копитами, при розмові про сучасних дітей він згадує своїх учнів – Ахілла, Геракла, Ясина, гараж схожий на печеру, а коли він іде, вслід йому гогочуть циклопи. Все це нагадує якийсь хаос.
Однак і хаосу й страху все-таки протистоїть людина. От як скаже про це вчитель, закінчуючи важкий урок: “Хвилину назад, з відточеним кременем, із тліючою губкою, з передчуттям смерті з’явилася нова тварина із трагічною долею, тварина…” – задзвенів дзвінок, по коридорах величезного будинку прокотився гуркіт; нудота захлиснула Колдуела, але він подолав із собою…
Переходи з одного художнього миру в іншій в Апдайка не завжди плавні, часом вони запаморочливі. Тоді збивається настроювання на одну хвилю, і все мертвіє, оголюється конструкція, за блискучою сценою видні курні задники декорацій. Автор сам це почуває, адже Петер недарма говорить: “Останню грань мені не перебороти”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)