Син столяра-червонодеревника Максима Савватійовича Пєшкова і дочки власника фарбувального закладу, Олексій Максимович Пешков народився 16 березня 1868 року в Нижньому Новгороді. Йому було чотири роки, коли в Астрахані помер від холери батько, потім п’ять років жив у домі свого діда. Людина жорстока, жадібна і сварлива, дід усе-таки навчив онука, коли тому виповнилося шість років, грамоті за Псалтирем і Часословом, а потім віддав його в Слобідсько-Купавинське парафіяльне училище. Провчившись в ньому рік і склавши іспит у третій клас, онук “курсу
Ким тільки він не був у наступні п’ятнадцять років: “хлопчиком на побігеньках” у родині кресляра, молодшим перемивальником посуду на волзькому пароплаві “Добрий”, де подружився з кухарем Михайлом Акимовичєм Смурим, який заохотив його на все життя до читання книг.
У 1892 році, опинившись у Тифлісі, влаштовується молотобійцем у залізничні майстерні, бере участь у роботі нелегальних кружків, унаслідок чого потрапив під негласний поліцейський нагляд. Один з піднаглядних, А. М. Калюжний, слухаючи розповіді Олексія про все побачене й почуте, умовив його спробувати писати всерйоз. Восени того ж року було написано оповідання “Макар Чудра”.
У Росії народився новий письменник. Через тридцять чотири роки Горький напише.(А. М. Калюжному: “Ви перший змусили мене поглянути на себе серйозно.
Вашому поштовху я зобов’язаний тим, що от уже понад тридцять років чесно служу російському мистецтву”.
Про все побачене й пережите на звивистих дорогах російського життя Горький писав у своїх творах, прагнучи бути “правдивим голосом життя, грубим лементом тих, хто залишився там, унизу”. Він розповідав про те, скільки сил доводиться витрачати простій людині, щоб “знайти роботу”, про ремісників, босяків, голодних настільки, що вже не в змозі думати про кримінальний кодекс. Чарівною силою справжнього таланту ми переносимося в Росію кінця XІX століття, зачаровано слухаємо біля нічного багаття розповідь старого цигана про відважного Лойка Зобара і красуню Радду.
Поруч з нами і стара Ізергіль, і Челкаш, і Ко-новалов.
У 1917-1918 роках Максим Горький – публіцист і редактор газети “Нове життя” – вступив у пристрасну полеміку з революційним урядом, рішуче розійшовшись з ним в оцінці того, що відбувалося в країні. Це відбилося в його публіцистичних виступах на сторінках журналу “Літопис” і газети “Нове життя”, зібраних пбтім у книги “Несвоєчасні думки. Замітки про революцію і культуру” і “Революція і культура”.
Даючи оцінку “міжкласовій боротьбі” як неминучому, “хоча й трагічному моменту даного періоду історії”, М. Горький водночас закликав народ і уряд “відмовитися від грубого насильства над людиною”. Саме питання про насильство стало найважливішим у його розбіжностях з урядом більшовиків у ці роки. Письменник пристрасно виступає на захист інтелігенції, “мозку країни”, застерігає від небезпеки. ілюзій – “мрій” про всесвітню революцію.
М. Горький розцінює Жовтень як передчасний і небезпечний для Росії експеримент, як жорстокий досвід.
Такого роду розбіжності письменника з більшовиками, а не тільки необхідність лікування й були причиною його еміграції в 1921 році.
У період перебування Горького за кордоном, коли зв’язки з Росією хоча й не переривалися, але не могли бути всебічними й безпосередніми, світогляд письменника поступово змінювався убік ідеалізації нової, “колективної людини”.
Яким же стало світорозуміння М. Горького в 20-30-ті роки і які причини привели письменника до примирення зі сталінським режимом?
В основі своїй воно було орієнтоване на соціалістичну революцію, разом з тим носило яскраво виражений відбиток поглядів раціоналістично-просвітительського типу, з установкою на всесильний людський розум, на всемогутнє знання. Позиція Горького щодо селянства – один із найсерйозніших факторів, що пояснюють можливість “союзу” письменника зі сталінізмом, вільного чи мимовільного примирення з ним наприкінці 20-х і в 30-ті роки. Виразилося це в ланцюзі таких фактів, як схвалення Горьким сталінської політики колективізації, публічна підтримка репресивних судових процесів початку 30-х років, об’єктивне їхнє ідеологічне виправдання проголошенням гасла “Якщо ворог не здається, його знищують”.
Отже, шлях Горького після 1917 року не був сходженням до вершин. На цьому шляху були пережиті письменником драми сумнівів, відступу від істини й болісні компроміси. Ще не скоро настане той час, коли Горький у нашій свідомості постане на повний зріст – без слідів колишньої довголітньої ідеалізації.
Тоді відійде на другий план усе, що було двозначним і помилковим у його поглядах і суспільній поведінці, і залишиться головне – його кращі художні твори.
Сучасник письменника А. М. Ремізов сказав правильні слова: “Сутність чарівливості Горького саме в тому, що в оточенні мерзотників, серед нелюдськості заговорив він на повний голос і створив нові образи про найпотрібніше для людського життя – про гідність людини”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)