На “унтер ден Лінден” Василя Ганека штовхнула дівчина й прошелестіла сукнею повз нього.
Потім вона спинилась, повернулась до Василя й сказала:
“Вибачте, будь ласка”.
І блиснула блакитними очима вбік Василя.
Ганек стояв здивований, не розуміючи, що робити.
Вона ніяк не скидалась на проститутку – до того-ж було вдень.
Це була висока, русява жінка з дитячим обличчям, з доброю наївною усмішкою на соковитих губах.
З-під коротенької спіднички виглядали стрункі, сильні ноги в жовтих панчішках і трішки великуватих
Вона вже повернулась і пішла, а Ганек ще дивився їй услід.
Коли він уже наважився йти далі, вона збочила й зайшла в двері кафе.
Тепер тільки Ганек утямив, що міг-би з нею забалакати.
– Це завжди так буває-на одну секунду запізно.. Та ще така хороша дівчина.
Ганек поміркував ще трохи й пішов за нею. Це було блискуче кафе, не галасливе, а чемне й величне, як годиться для місця, де буржуа заходить удень випити айскафе чи айсшоколаде1.
Вона сиділа не коло вікна, а оддалік під стіною, розмальованою в міру пристойности, кубістичним визерунком.
Ганек сів коло вікна, взяв “Фоссіше Цайтунг”
Вона посмоктувала каву крізь соломинку й не примітила Василя.
Він почав уперто дивитись на її плече, закликаючи подивитись на нього.
Минула хвилина. Кельнер заступив Василеві дівчину; в цей самий момент вона глянула на нього й зараз-же одвернулась.
Ганекові здалось, що вона почервоніла.
Кельнер одійшов. Тепер Ганек одклав газету й почав обдивлятися визерунки на стіні. Довівши очі до дівчини, він глянув на неї й знову спіткав її погляд.
Знову, наче її спіймано на чомусь лихому, вона втопила погляд у свою шклянку.
Ганек повагався трішки й знову взяв газету, але так, щоб вона могла його бачити.
Він був не поганий собі хлопець – ставний галичанин з великими виразними рисами засмаглого обличчя.
Сірий повстяний бриль від Вертгайма, на який, Ганек покладав деякі надії, був коштував йому чималеньку, як на його командировочне утримання, суму.
Треба сказати, що Ганек був краще од свого берлінського бриля, але сам цього, не знав. О, в Київі, куди він повернеться за два тижні, цей брилик чимало приверне до нього сердець. В Київі скромний кооператор Василь Ганек випередить якогось непевного поета.
Але тут він сам почував себе трохи непевно…
Дівчина допила каву й покликала кельнера,
Ганек знову одклав газету. Вона шукала дрібних у маленькому лаковому редикюлі.
Василь ледве сидів – він вирішав. Чи підійти, чині. Під ногами в нього почало загорятися.
Він схопив газету, знову кинув і кінець-кінцем почав дуже негарно двигтіти ногою – для чогось витяг носовичка, сховав його, поглянув на годинника й не побачив’ котра година, з кожною секундою чим-раз більше соромлячись своїх рухів.
Раптом він глянув на неї. Вона все ще сиділа, але на лиці її з’явився стурбований, переляканий вираз.
Вона висипала все з редикюля на стіл і шукала грошей. Кельнер стояв перед нею як мармурова статуя. Вона помітно навіть для Ганека почервоніла й похапцем длубалась серед коробочків і хусточок.
Ганека раптом пройняла рішучість; він враз охолов, наче вийшов на мороз.
Він підійшов до її столу.
“Ви мені повернете гроші, дозвольте мені пособити вам!” – сказав він одним духом, стискуючи в руці бумажника.
Дівчина подивилась на нього вдячними і враз переляканими очима й. нічого не сказала. Але ГанековІ цей погляд додав духу, він уже добував гроші й платив.
“Дуже вам вдячна”-сказала вона. Василь удруге почув її голос. В ньому тепер було стільки щирої, дзвінкої подяки…
“Скажіть мені вашу адресу й я пришлю вам гроші” – сказала вона.
“Чому так?” – просичав Ганек, йому трішки стиснуло горло.
Вона здивовано глянула на нього.
“Щоби не турбувати вас”-дзвінко відповіла вона. “Втім, коли ви мені не довіряєте, я вам скажусвою” – додала вона з чарівною усмішкою.
Кельнер подався, вона підвелась.
“Ні, ні, я цілком покладаюсь, але… ні, так я цілком, цілком покладаюсь, вибачте мені, будь ласка, я зовсім не те хотів сказати… ” – забелькотів Василь.
Вони вийшли з кафе.
На вулиці вона спинилась на мить і рішуче сказала:
“Моя адреса: Вестен, Ансбахер-Штрасе, 32,Рейнеке! Бувайте здорові! Ще раз дякую вам!”
Вона повернулась і пішла.
Ганек постояв з секунду.
– Рейнеке. Наче він чув десь це прізвище.
Він пройшов кварталів зо два, силкуючись пригадати щось, звязане з прізвищем Рейнеке.
– “Рейнеке Лис” – Вольфганга Гетого – переклав такий-то року такого-то. Накладом таким-то.
Ні – не те! Десь іще був Рейнеке..
Зненацька Василь втямкував. Він розгорнув записову книжку й подивився адреси. В другій шпальті ліворуч він знайшов:
– Гаррі Рейнеке – голова правління кооперативу “Електра”.
Ганек аж підстрибнув з радощів. Це його дочка або племінниця. 0-го-го-го-го.- Він піде туди в справах ділових; завтра-ж.
Другого дня Василь у чорній парі стояв перед табличкою Г. Рейнеке. Він уже подзвонив.
– Невже-ж вийде вона? Ох, нехай вона не виходить. Нехай не відразу…
Двері одчинилися…
В дверях стояла стара в біленькому мережевому очіпку, з окулярами на довгому носі.
“Скажіть, будь ласка, чи не можу я бачити радника комерції, пана Гаррі Рейнеке? Ось моя картка”.
Стара взяла картку, прочитала й повела Василя крізь чепурненьку кімнату з христами й душеспасительними написами на стінках.
“Гаррі” – сказала вона постукавши в двері…
Гаррі Рейнеке був звичайний німецький буржуа – кооператор, з якими Ганекові частенько доводилось зустрічатися.
Товстий, з гладко виголеним подвійним підборіддям він угруз у зручне крісло перед письмовним столом.
– Це діло не страшне, вирішив Василь і почав приготовану зараньше ділову розмову. Українська кооперативна спілка має такі-то й такі-то пропозиції сировини, ціни такі-то й такі-то, вигоди безсумнівні й полягають в таких-то подальших обставинах…
Василева промова ллялася мов гірський струмінь.
Нарешті він змовк.
“Боюсь, що це нам не підходить” – одповів нарешті тоненьким голоском шановний Гаррі Рейнеке.
Василеві – байдуже. Він охоче згодився, що це для Гаррі Рейнеке не підходить, і зібрався тікати.
– Але як тепер далі? Він уже залишив Рейнеке на всякий випадок свою адресу: не було вже про що балакати.
Треба було йти, але Василь не міг звестися на ноги.
В цей момент двері одчинилися й у шпарку просунулася знайома голівка. Побачивши Василя, вона негайно зникла.
Василь покрутився ще трохи й вийшов. Він пробував якось забратися у вітальню, але вона не з’являлась…
В неділю Василь одержав запрошення на обід. Це був лист від самого Рейнеке. де той розписував всякі подяки й щиро просив по товариському пообідати разом з ним та його сім’єю.
Василеві не так хотілось обідати з сім’єю шановного Гаррі Рейнеке, як посідити десь у садку віч-на-віч із дівчиною. Одначе він одягся й пішов.
В невеличкій їдальні з темного дерева Василя посаджено поруч з самим Рейнеке й напроти Ельзи.
Шановний розпитувався про Радянську Вкраїну, указував, що він сам соціяліст, тоб-то наслідує заповіти фон-Лео фон-Толстої і раз на тиждень замість м’яса й усякої страви п’є саме молоко.
Втім він уважає всеж-таки, що:
“Большевисмус іст антисоціялісмус”, але коли йому доведуть протилежне, то він охоче згодиться…
Василь слухав і одно зиркав на Ельзу. Та сиділа й ні пари з вуст. Де поділись блискавичні погляди й чарівна усмішка – все це діставалося тарілці.
Василеві здавалося, що вона трішки ніяковіє, коли фатер починав розводити теревені про “соціялісмус”.
Він спробував сказати, що між Лео фон-Толстої та соціялізмом є принципіяльна ріжниця, але старий враз перекинув його цитатою з Трейчке, що, мовляв, соціялізм властивий лише духові єврейської раси, а германська раса плекає здоровий індивідуалізм.
– “Ми, німці – ті-ж самі елліни”, – закінчив шановитий кооператор і запалив сигару.
Василь, що не звик до Трейчке, трошки здивований глянув на “елліна” й закурив і собі.
Старий розводився ще з чверть години. Ельза тим часом зникла й Василь, спіймавши облизня, пішов додому, вирішивши більше до Рейнеків не ходити.
Але за днів двоє він одержав ділову пропозицію в справі закупівлі української сировини.
Він прийшов ще раз і потрапив на сніданок. Рейнеке так запрошував сісти, що не можна було одмовитись. Ельзи за столом не було.
Проковтнувши якийсь шматок, обоє пішли до кабінету.
З ділової пропозиції нічого не вийшло. На цей раз Ганек не міг погодитися на Рейнекові умови. Він уже налагодився йти, коли німець раптом спитав:
“Ви знаєте, що в мене є доросла дочка?”
Василь не найшовсь навіть, що одповісти,
Тоді німець підвівся, підійшов до дверей, замкнув їх ключем і поклав ключа собі в кешеню.
“Ви знаєте, що в мене є доросла дочка?” – запитав він удруге.
“Знаю” – одповів Ганек.
“Ви маєте якісь наміри шлюбні?” – спитав німець.
Думки блискавичним вихорцем закрутилися в Ганековій голові. Він подивився на Рейнеке, потім на вікно.
“Вікно зачинене” – запобігливо поінформував Рейнеке, спіймавши його погляд.
“Прошу вас негайно дати мені відповідь. Ви бачилися з моєю дочкою привселюдно в ресторані. Ви приходили обідати до мене для того, щоб із нею побачитися.
Я жду вашої відповіди”.
“Я не маю ніяких намірів” – сказав Василь рішуче.
“А, ви не маєте?” – грізно спитав Рейнеке.
“Не маю. Одчиніть двері!” – майже вигукнув Ганек.
“Стривайте!” – гукнув Рейнеке і, різким жестом висмикнувши з столу шухлядку, почав нервово длубатись у ній.
Ганек схопився і кинувся на нього. В цей момент Рейнеке кинув на стіл якийсь папірець.
“Читайте” – наказав він рішучим голосом.
Ганекові враз полегшало – револьвер не з’явився на сцену. Він узяв папірець і став читати так, щоб йому видко було найменший рух Рейнеке.
На папірці стояло:
РАХУНОК
Голова Правління
Кооперативу “Електра”, радник комерції Гаррі
Рейнеке.
Виданий В а с и л е в і Г а н е к о в і
Суп з клецками 1 порц. . . . . . . . . . . . 80 пфен.
Фрикадельки 1 Ѕ порц. . . . . . . . 1 м. 40 пфен.
Компот 1 порц. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60 пфен.
Сигар 2 а 20 пфен. шт. . . . . . . . . . . . . 40 пфен.
Пудинг 1 порц. . . .. . . . . . . . . . . . . . . 80 пфен.
Всього 4 марк. в золоті.
Радн. Ком. Г. Рейнеке.
1Кава з льодом, що п’ють крізь соломинку – примітка автора.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)