Майданська Софія – Пригоди Галки димарівни

Віршована казка про пригоди кмітливої галки – мешканки одного з чернівецьких димарів, приправлена колоритним буковинським діалектом.

Мамі Одарці присвячую

1 Раз веселий сажотрус Підкрутив свій чорний вус, Взяв мітелку, в’язку дроту

Та й поїхав на роботу. В славнім місті Чернівцях Виліз на найвищий дах. Там його чекало царство – Все вороняче лицарство, Ще й котяри-генерали.

Горобці “ура” кричали, Виробляли всякі штуки Із спортивної науки: Різні фіглі, дива дивні

Повітряно-реактивні. Сажотрус – господар бравий

Димочадної держави, Горду міну зберігав.

Не ловив ніколи гав, Правда, часом засмагав, Та було це дуже рідко,

Як пригріє сонце влітку. Залишився тільки спомин… А під носом – чорний комин, Як на те, іще він кряче.

– Чом ти крячеш, небораче? – Ох, тому, що я не мився, В мені дідько оселився, Не дає мені спочину,

Мучить душу без причини. Все він спокою не має – То танцює, то співає, Тільки дим пущу до хмар

В горлі зразу: кар-р, Кар-р, кар-р, Наче я вже не димар.

Я кіптюжив би все вище, Заважає те гавище, Без угаву, без упину Все мене бере на кпини.

Порятуй мене, благаю, Що робити, вже не знаю. Викинь

з горла те страшило

Жити вже мені несила.- Сажотрус був добрий зух, Він напружив зір і слух,

Чорне щось, неначе кагла, Завовтузилося нагло. Стрепіхаті в нього крила, Сажотруса потом вкрило.

Тут як схопить щось за палець, Налякався наш бувалець. Він сахнувся, як од жару,

Вгледівши страшну почвару. Вибалушило очища, І шипить воно, і свище, І, здається, має роги… – Ти вступись мені з дороги,

Свят, свят, свят – Згинь, пощезни, лютий враже! – Одчепилось, покотилось І малесеньке зробилось. Впало з даху на дорогу І зламало праву ногу. На асфальті тихо плаче,

Та ніхто його не бачить.

Йшла Одарочка із школи І пташа уздріла кволе: – Що тобі, маленький пташку? Бачу, зажурився тяжко. Сльози он бринять у вічках, Ой, та ти ж іще й калічка! Де, скажи, твоя хатина,

Бідна мамина дитино? – Та пташа мовчить затято – Розчепірило крилята. Дарку дзьобнуло в долоню. – О, який ти грізний, хлоню! – Обізвалося пташатко: – Я не хлопець, я – дівчатко. В нас, в галчиному загалі, Переважно тільки Галі.

Так, я Галка димарівна,- Відказала пташка гнівно.- Що ж це діється усюди – З хати виганяють люди!.. Певно, плачуть мама й тато,

Бо не знають, де шукати. Так, нізащо, без причини, Я, нещасна, марно гину.- Галя плаче – серце крає,

Крильцем очка витирає. Дарці шкода Галі стало: – Не залишу на поталу.- Тулить пташку до серденька: – Ти не плач, моя маленька,

Я тебе саму не кину, Є у нас мала хатина, В Садгорі, на Баронівці. Гладить Галю по голівці.- Я піду аж на зарінок,

Назбираю там пір’їнок І зів’ю кубельце гоже, На твою домівку схоже. А оклигаєш поволі – Відпущу тебе на волю.- Галя мружить очка сонні,

Засинає на долоні.

2 Не одна минула днина, Підросла мала пташина, Не болить і ніжка хвора – Скаче весело надворі.

Та не вміє ще літати – Бігає довкола хати. Зазирає в кожну скриню Повновладна господиня.

Всім клопочеться і рядить Мусить бути скрізь порядок.

* Ще в Одарки, на роздоллі Жив у приймах кіт Манолій Можеш сала не давати, Лиш пусти йоги до хати.

Страх любив на підвіконні Вигріватись на осонні. Мов калачик, тіло згорне, Муркотить, як три валторни Або дивиться у млості,

Чи не йдуть до хати гості. Як приходять довгождані – Вже й курчатко є в сметані. Знає: гість прийшов хороший Цілий день йому розкоші.

Гість почухає за вушком, Дасть стегенце і галушку, Ковбаси пахучу скибку,

А буває – навіть рибку. Галя визнала одразу Цю нерівність за образу: – Взагалі, вже геть негоже Із вікна робити ложу. Я в роботі, все в роботі, А для нього цирк на дроті.

Сплю давно я на бантині, А котисько на перині. Але ж гляньте, що за міна, Їсть одні лиш легуміни.

І чому для цього друга Мусить бути спецобслуга? Ні, Манолію, доволі, Йди лови мишей “в стодолі *. Кіт подибає до хати – Галя впреться – не пускати.

За хвоста або за ногу Ухопивши, від порогу Тягне, тягне, що є сили, Мало не вриває жили. Ще й сичить при цій нагоді: – Не пущу тебе та й годі! – Кіт вчепився за футрину,

Галя дзьобає у спину, І кусає, і скобоче – Кіт то плаче, то регоче: – Встид на цілу Буковину – Від галчати я загину! Мамцю моя, ти заплачеш, Бо мене вже не побачиш На перині, в сріблі-злоті.

Із ковбаскою у роті. Та невже і я віднині Буду спати на бантині? Ох, зведуся я нінащо! – Каже Галя: – Ти ледащо. Бери, котику, лопату,

Та іди город копати, Ніж лежати на печі – Сій кручені паничі. Для твоєї мамці киці

Хай розквітнуть чорнобривці. Щастя – знають це усі – Не лише у ковбасі.

3 Дарка промочила ніжки І лежала хвора в ліжку. Мед пила і чай із липи, Гульк, аж хтось на неї глипа. Звісно Галя йде з підскоком, Блимає веселим оком.

– дарочко, скажи, ізвідки Стільки гарної позлітки? Я хотіла запитати, Хто приніс її до хати? Що у ній таке завито?

Виглядає смаковито! – Дарка в сміх: – Галюню, лікар Приписав мені ці ліки. Се лиш зверху позолота, А всередині гидота. Щоб скоріше з ліжка встати,

Треба ліки ці ковтати.- Та не йме Галюня віри, Хочеться того надміру,

Бо гадає, необачна,- Як блищить, то, певно, смачно. Тільки дарка задрімала, Як у дзьобику вже мала

Галя вимріяні ліки – У кватирку і навтіки. Лиш одну пігулку з’їла- Мало, бідна, не зомліла. Так середина горіла,

Що аж днина потьмяніла. Через отаку дрібницю, Випила води криницю. Впала Галя горідзьоба… Ще й компрес кладе на лоба,

А із неї, от біда, Випаровує вода.

Вже зробилося хмарище І повзло воно все вище, З того чуда, з того дива, Почалась неждана злива. Цілий день і ніч, до ранку

Дощ ішов безперестанку, І води велика сила Мало всіх не потопила. Тиждень в Садгорі сльотило,

Доки сонце засвітило… Як набралася Галя лиха, Всіх тепер повчає стиха: – Те, що гарне і барвисте,

Не завжди потрібно їсти.

4 У дару сі, край городу, Потічок тече зі сходу. Каже дід: – Колись давно Тут було шовкове дно І водиця, мов кришталь, Бігла у далеку даль.

Там, де тихі береги, Я не раз ловив пструги. А тепер отут смітник,

Навіть рак із річки зник.- Галя, що сиділа збоку, Враз побігла до потоку. Не побігла – полетіла, Так їй діла закортіло.

Не вода – брунатна піна, Галі нашій по коліна, Там повзла, як та примара. І за що така покара

Нашій річечці-небозі? Мов сирітка при дорозі. Хто проходить – кине в хвилю То паліччя, то бадилля. То шматки іржаві дроту,

Навіть слоїк від компоту. Ще й подерті черевики І маленькі, і великі. Навіть шини від машини, Різні гайки і пружини.

Хто б цей скарб зібрати міг? Галя вже шукає міх. Де набралася наснаги – Тягне писані бисаги. Ось “багатства” цілу гору До свого волочить двору.

Все в торби вона вмістила: І паліччя, і бадилля, І шматки іржаві дроту, Навіть слоїк від компоту, Ще гй подерті черевики, І маленькі, і великі, Грубі шини від машии|

Різні’гайки і пружини. Дарка в крик:- Ой, люди, пробі Що це ти несеш у дзьобі? Сміття треба викидати,

А вона його до хати! – Дуже дивно нашій Галі, Що ніхто її не хвалить. – дарцю, тії лиш подивися І на мене не сварися Все це стане у пригоді – Знадобиться у господі. – Дарка мовить дуже строго: – Слухай, пташечко-небго,

Почала ти добру справу, Потрудилася на славу. Річка позбулась бридоти Але се лиш півроботи Те, що принесла до хати,

Все в утиль потрібно здати. З цього мотлоху, до речі, Знов красиві зроблять речі.

* Дарка з Галею бігом На візок складають лом. Чимчикують десять миль, Бо далеко той утиль.

Цій роботі давши лад, Повернулися назад. Дві газдиньки біля дому.

Ледь не падають з утоми. Під горіхом розеохатим Полягали спочивати.

* Був спекотний день, субота, Всім купатися охота. Галя вже окрай городу – Стрімголов шубовсть у воду, Хвилю крильцями збиває.

Коломийки все співає. Рартом, лишенько, біда, Чом кусається вода? Мов листочки із раїни, З тім’я падають пір’їни.

– У воді нечиста сила,- Галя тут заголосила,- Ой, пір’їни мої любі, Треба вам цієї згуби?

Чи ж я рано не вставала. Чи вас красно не чесала? Бідна ж моя головонько,

Як піду я додомоньку?

Недалеко, біля річки, Дід Микола рвав порічки. Він почув, що Галя гине – Шкода бідної пташини. Наш дідусь промовив тихо: – Одведу від тебе лихо. Я чар-зілля маю в скрині.

Там чебрець, волошки сині Деревій і матригуна. Пір’я виросте, мов руно.

Чари мліють в черепочку – Скоро видужаєш, дочко. Мусиш знати, моя мила, Чом отут таке пацила.

Отруїла нашу воду Їдь з хімічного заводу. Генде он, труба, як жерло, Все живе від цеї вмерло. Треба нам її заткнути І позбутися отрути, Щоб стрибали в річці жабки,

Не боліли в рака лапки, Щоб не в’яла руна-м’ята, Щоб купалися малята.

Де взялась у пташки сила, Камінці вона носила. Час дарма не марнувала І трубу замурувала. Відтепер отруйні води

Повертають на заводи. Є там велетенські сита. Ними воду лиш носити. Так і носять день при дні – Їдь лишається на дні,

А водичка витікає І до річечки тікає. На білесенький пісок Лине чистий голосок.

І сміється, і дзвенить Голуба, шовкова нить. Ну, а в Галі гарні справи – Чеше пір’я кучеряве.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)


Майданська Софія – Пригоди Галки димарівни