Віршована казка про пригоди кмітливої галки – мешканки одного з чернівецьких димарів, приправлена колоритним буковинським діалектом.
Мамі Одарці присвячую
1 Раз веселий сажотрус Підкрутив свій чорний вус, Взяв мітелку, в’язку дроту
Та й поїхав на роботу. В славнім місті Чернівцях Виліз на найвищий дах. Там його чекало царство – Все вороняче лицарство, Ще й котяри-генерали.
Горобці “ура” кричали, Виробляли всякі штуки Із спортивної науки: Різні фіглі, дива дивні
Повітряно-реактивні. Сажотрус – господар бравий
Не ловив ніколи гав, Правда, часом засмагав, Та було це дуже рідко,
Як пригріє сонце влітку. Залишився тільки спомин… А під носом – чорний комин, Як на те, іще він кряче.
– Чом ти крячеш, небораче? – Ох, тому, що я не мився, В мені дідько оселився, Не дає мені спочину,
Мучить душу без причини. Все він спокою не має – То танцює, то співає, Тільки дим пущу до хмар
В горлі зразу: кар-р, Кар-р, кар-р, Наче я вже не димар.
Я кіптюжив би все вище, Заважає те гавище, Без угаву, без упину Все мене бере на кпини.
Порятуй мене, благаю, Що робити, вже не знаю. Викинь
Жити вже мені несила.- Сажотрус був добрий зух, Він напружив зір і слух,
Чорне щось, неначе кагла, Завовтузилося нагло. Стрепіхаті в нього крила, Сажотруса потом вкрило.
Тут як схопить щось за палець, Налякався наш бувалець. Він сахнувся, як од жару,
Вгледівши страшну почвару. Вибалушило очища, І шипить воно, і свище, І, здається, має роги… – Ти вступись мені з дороги,
Свят, свят, свят – Згинь, пощезни, лютий враже! – Одчепилось, покотилось І малесеньке зробилось. Впало з даху на дорогу І зламало праву ногу. На асфальті тихо плаче,
Та ніхто його не бачить.
Йшла Одарочка із школи І пташа уздріла кволе: – Що тобі, маленький пташку? Бачу, зажурився тяжко. Сльози он бринять у вічках, Ой, та ти ж іще й калічка! Де, скажи, твоя хатина,
Бідна мамина дитино? – Та пташа мовчить затято – Розчепірило крилята. Дарку дзьобнуло в долоню. – О, який ти грізний, хлоню! – Обізвалося пташатко: – Я не хлопець, я – дівчатко. В нас, в галчиному загалі, Переважно тільки Галі.
Так, я Галка димарівна,- Відказала пташка гнівно.- Що ж це діється усюди – З хати виганяють люди!.. Певно, плачуть мама й тато,
Бо не знають, де шукати. Так, нізащо, без причини, Я, нещасна, марно гину.- Галя плаче – серце крає,
Крильцем очка витирає. Дарці шкода Галі стало: – Не залишу на поталу.- Тулить пташку до серденька: – Ти не плач, моя маленька,
Я тебе саму не кину, Є у нас мала хатина, В Садгорі, на Баронівці. Гладить Галю по голівці.- Я піду аж на зарінок,
Назбираю там пір’їнок І зів’ю кубельце гоже, На твою домівку схоже. А оклигаєш поволі – Відпущу тебе на волю.- Галя мружить очка сонні,
Засинає на долоні.
2 Не одна минула днина, Підросла мала пташина, Не болить і ніжка хвора – Скаче весело надворі.
Та не вміє ще літати – Бігає довкола хати. Зазирає в кожну скриню Повновладна господиня.
Всім клопочеться і рядить Мусить бути скрізь порядок.
* Ще в Одарки, на роздоллі Жив у приймах кіт Манолій Можеш сала не давати, Лиш пусти йоги до хати.
Страх любив на підвіконні Вигріватись на осонні. Мов калачик, тіло згорне, Муркотить, як три валторни Або дивиться у млості,
Чи не йдуть до хати гості. Як приходять довгождані – Вже й курчатко є в сметані. Знає: гість прийшов хороший Цілий день йому розкоші.
Гість почухає за вушком, Дасть стегенце і галушку, Ковбаси пахучу скибку,
А буває – навіть рибку. Галя визнала одразу Цю нерівність за образу: – Взагалі, вже геть негоже Із вікна робити ложу. Я в роботі, все в роботі, А для нього цирк на дроті.
Сплю давно я на бантині, А котисько на перині. Але ж гляньте, що за міна, Їсть одні лиш легуміни.
І чому для цього друга Мусить бути спецобслуга? Ні, Манолію, доволі, Йди лови мишей “в стодолі *. Кіт подибає до хати – Галя впреться – не пускати.
За хвоста або за ногу Ухопивши, від порогу Тягне, тягне, що є сили, Мало не вриває жили. Ще й сичить при цій нагоді: – Не пущу тебе та й годі! – Кіт вчепився за футрину,
Галя дзьобає у спину, І кусає, і скобоче – Кіт то плаче, то регоче: – Встид на цілу Буковину – Від галчати я загину! Мамцю моя, ти заплачеш, Бо мене вже не побачиш На перині, в сріблі-злоті.
Із ковбаскою у роті. Та невже і я віднині Буду спати на бантині? Ох, зведуся я нінащо! – Каже Галя: – Ти ледащо. Бери, котику, лопату,
Та іди город копати, Ніж лежати на печі – Сій кручені паничі. Для твоєї мамці киці
Хай розквітнуть чорнобривці. Щастя – знають це усі – Не лише у ковбасі.
3 Дарка промочила ніжки І лежала хвора в ліжку. Мед пила і чай із липи, Гульк, аж хтось на неї глипа. Звісно Галя йде з підскоком, Блимає веселим оком.
– дарочко, скажи, ізвідки Стільки гарної позлітки? Я хотіла запитати, Хто приніс її до хати? Що у ній таке завито?
Виглядає смаковито! – Дарка в сміх: – Галюню, лікар Приписав мені ці ліки. Се лиш зверху позолота, А всередині гидота. Щоб скоріше з ліжка встати,
Треба ліки ці ковтати.- Та не йме Галюня віри, Хочеться того надміру,
Бо гадає, необачна,- Як блищить, то, певно, смачно. Тільки дарка задрімала, Як у дзьобику вже мала
Галя вимріяні ліки – У кватирку і навтіки. Лиш одну пігулку з’їла- Мало, бідна, не зомліла. Так середина горіла,
Що аж днина потьмяніла. Через отаку дрібницю, Випила води криницю. Впала Галя горідзьоба… Ще й компрес кладе на лоба,
А із неї, от біда, Випаровує вода.
Вже зробилося хмарище І повзло воно все вище, З того чуда, з того дива, Почалась неждана злива. Цілий день і ніч, до ранку
Дощ ішов безперестанку, І води велика сила Мало всіх не потопила. Тиждень в Садгорі сльотило,
Доки сонце засвітило… Як набралася Галя лиха, Всіх тепер повчає стиха: – Те, що гарне і барвисте,
Не завжди потрібно їсти.
4 У дару сі, край городу, Потічок тече зі сходу. Каже дід: – Колись давно Тут було шовкове дно І водиця, мов кришталь, Бігла у далеку даль.
Там, де тихі береги, Я не раз ловив пструги. А тепер отут смітник,
Навіть рак із річки зник.- Галя, що сиділа збоку, Враз побігла до потоку. Не побігла – полетіла, Так їй діла закортіло.
Не вода – брунатна піна, Галі нашій по коліна, Там повзла, як та примара. І за що така покара
Нашій річечці-небозі? Мов сирітка при дорозі. Хто проходить – кине в хвилю То паліччя, то бадилля. То шматки іржаві дроту,
Навіть слоїк від компоту. Ще й подерті черевики І маленькі, і великі. Навіть шини від машини, Різні гайки і пружини.
Хто б цей скарб зібрати міг? Галя вже шукає міх. Де набралася наснаги – Тягне писані бисаги. Ось “багатства” цілу гору До свого волочить двору.
Все в торби вона вмістила: І паліччя, і бадилля, І шматки іржаві дроту, Навіть слоїк від компоту, Ще гй подерті черевики, І маленькі, і великі, Грубі шини від машии|
Різні’гайки і пружини. Дарка в крик:- Ой, люди, пробі Що це ти несеш у дзьобі? Сміття треба викидати,
А вона його до хати! – Дуже дивно нашій Галі, Що ніхто її не хвалить. – дарцю, тії лиш подивися І на мене не сварися Все це стане у пригоді – Знадобиться у господі. – Дарка мовить дуже строго: – Слухай, пташечко-небго,
Почала ти добру справу, Потрудилася на славу. Річка позбулась бридоти Але се лиш півроботи Те, що принесла до хати,
Все в утиль потрібно здати. З цього мотлоху, до речі, Знов красиві зроблять речі.
* Дарка з Галею бігом На візок складають лом. Чимчикують десять миль, Бо далеко той утиль.
Цій роботі давши лад, Повернулися назад. Дві газдиньки біля дому.
Ледь не падають з утоми. Під горіхом розеохатим Полягали спочивати.
* Був спекотний день, субота, Всім купатися охота. Галя вже окрай городу – Стрімголов шубовсть у воду, Хвилю крильцями збиває.
Коломийки все співає. Рартом, лишенько, біда, Чом кусається вода? Мов листочки із раїни, З тім’я падають пір’їни.
– У воді нечиста сила,- Галя тут заголосила,- Ой, пір’їни мої любі, Треба вам цієї згуби?
Чи ж я рано не вставала. Чи вас красно не чесала? Бідна ж моя головонько,
Як піду я додомоньку?
Недалеко, біля річки, Дід Микола рвав порічки. Він почув, що Галя гине – Шкода бідної пташини. Наш дідусь промовив тихо: – Одведу від тебе лихо. Я чар-зілля маю в скрині.
Там чебрець, волошки сині Деревій і матригуна. Пір’я виросте, мов руно.
Чари мліють в черепочку – Скоро видужаєш, дочко. Мусиш знати, моя мила, Чом отут таке пацила.
Отруїла нашу воду Їдь з хімічного заводу. Генде он, труба, як жерло, Все живе від цеї вмерло. Треба нам її заткнути І позбутися отрути, Щоб стрибали в річці жабки,
Не боліли в рака лапки, Щоб не в’яла руна-м’ята, Щоб купалися малята.
Де взялась у пташки сила, Камінці вона носила. Час дарма не марнувала І трубу замурувала. Відтепер отруйні води
Повертають на заводи. Є там велетенські сита. Ними воду лиш носити. Так і носять день при дні – Їдь лишається на дні,
А водичка витікає І до річечки тікає. На білесенький пісок Лине чистий голосок.
І сміється, і дзвенить Голуба, шовкова нить. Ну, а в Галі гарні справи – Чеше пір’я кучеряве.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)