Розпад Світової імперіалістичної системи в другій половині XX століття характеризується гострою боротьбою колишніх колоніальних країн за свою незалежність. Ширяться національно-визвольні рухи в країнах Азії й Африки, з’являються зовсім нові, вільні держави. Ті країни, які ще недавно були економічно відсталими, політично несамостійними, сьогодні будують нове життя.
Природно, що вони мають потребу у величезній кількості вчителів, лікарів, інженерів. Адже переважна більшість народів протягом століть було неписьменним. Нові умови життя
Величезну допомогу у справі культурного будівництва країн, що розвиваються, робить Росія. У Росію приїжджають учитися студенти з Анголи, Нігерії, Ефіопії й багатьох, багатьох країн. У свою чергу Російські вчителі, письменники, художники їдуть в Азію й Африку проводити наукові й художні семінари, відправляють книжкові й художні виставки, допомагають своїм досвідом у розвитку культури й освіти
Як відомо, історичний процес розвитку проходить нерівномірно. Багато країн Азії й Африки ніколи,
У деяких країнах із древньою цивілізацією (Індія, Китай, Іран) відомі літературні пам’ятники, що ставляться ще до першого тисячоріччя до нашої ери, в інших – більше молодих народів література виникає в середні століття (арабська література), у третіх, наприклад у Центральній Африці, література зароджується тільки в XX столітті. В історії відомі періоди розквіту й періоди занепаду культури, зв’язані з багатьма соціально-економічними причинами, з міграцією народів, із взаємовпливом різних культур. Так, наприклад, у середні століття в різних регіонах Азії й Африки поширився вплив арабської й китайської літератури.
Арабська література й арабська Мова були поширені від півдня Іспанії, по всій Північній Африці й території Сирії, Іраку, Середньої Азії. У Японії й Кореї добре знали добутки китайської літератури й китайська мова, Якийсь час, поки ці країни не мали своєї писемності, літературною мовою там був китайський
Природно, що літературна мова й писемність (особливо на далекому народу мові) були доступні тільки привілейованим шарам суспільства й ученим, які в середні століття зосереджували або при дворі імператорів і феодалів, або при монастирях. Неписьменні маси народу не могли користуватися письмовими джерелами. Тому, незважаючи на наявність писемності й існування літератури (саме як писемної пам’ятки), на Сході широко було поширене розповідання, тобто література жила своїм другим життям як усне оповідання. Численні дервіші, бродячі ченці або запалі в немилість грамотії за нічліг і їжу розповідали селянам ніколи прочитані ними книги.
Ці оповідання потім передавалися з вуст у вуста, з покоління в покоління, точно таким же способом, як це відбувалося з казкою, різниця була лише в тім, що ці добутки мали певного автора. Втім, ім’я автора суцільно й поруч губилося, тому що не згадувалося в усному оповіданні
Такі усні оповідання передавали не тільки зміст, пофарбований особистістю оповідача, але давали подання й про стиль самого добутку – оповідачі часто цитували напам’ять цілі шматки прози й віршів. Однак і точною передачею тексту це не можна було назвати, тому що оповідач міг імпровізувати, передавати сюжет те прозою, то віршами, то украплювати вірші у свій переказ історії, написаною прозою, залежно від аудиторії, що його слухала. Пізніше ми зустрінемося з таким способом. розповідання казок “Тисяча й одна ніч”.
Слухачами минулого й діти, і вже в ті часи створювався репертуар добутків, спочатку не призначений спеціально для дітей, але пристосовувався до дитячої аудиторії. Найчастіше це були героїчні поеми, добутки епічного характеру, що оповідають про історію народу або подвигах народного героя. Такі добутки багато століть заміняли дітям спеціальну дитячу книгу
Властиво дитяча література в деяких країнах Азії (наприклад, у Японії, Індії) зародилася наприкінці XIX – початку XX століття, а в більшості країн Африки дитячу літературу заміняло усну народну творчість до середини XX століття. Коли процес національного звільнення охопив всі країни цих двох континентів, початку активно розвиватися й дитяча література
Розвиток дитячої літератури більшості країн Азії й Африки в XX столітті зв’язано насамперед з функцією эстетическо-воспитательной, спрямованої на твердження майбутнього нації. Звідси випливають і головні ідейні постулати, характерні для цих літератур: твердження національної самосвідомості, антиколоніальні устремління й виховання борців за волю (реалістичні повісті й оповідання про дітей, що приймають особисту участь у боротьбі поряд з дорослими). Із цими ж напрямками й установками, що народилися майже спонтанно, зв’язана ще одна домінуюча тема в дитячій літературі – оволодіння знаннями, сумою культурних цінностей, як необхідна передумова національної незалежності. І нарешті, ще одна важлива тенденція проявляється в багатьох літературах – передача досвіду поколінь, оповідання про недавнє минуле й подолання цих наслідків, після здобуття незалежності (наприклад, у повістях і оповіданнях індійських і арабських письменників).
Природно, що розвиток дитячої літератури в кожній країні зв’язано не тільки з актуальними подіями сьогодення, але й із традиціями як усної народної Творчості, так і національної культури в самому широкому змісті слова
Перш ніж перейти до викладу матеріалу, потрібно сказати кілька слів про специфіку його розташування в даній главі, тим більше що глава ця охоплює літературу двох континентів. Матеріал тут розташовується по хронологічному принципі, пов’язаному з різними щаблями розвитку древньої культури країн Азії й Африки. Першої розглядається індійська література.
Це одна із самих древніх східних літератур, вона виникла ще в першому тисячоріччі до нашої ери. Вплив її філософської й художньої думки було величезно. Індійська філософія вплинула на Китай, Монголію і Японію в ранній період середньовіччя (регіон Далекого Сходу), а її література запліднювала творчість народів Близького Сходу
(2 votes, average: 4.00 out of 5)