ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА, відрубана голова волоцюги. Вона промовляє уперше, і вдруге,
І втретє свої потойбічні слова: Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА! Над юрмищем площі нависло навскіс її всевидюще летюче бароко. Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз тінь відкидає, важку і глибоку:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА! Сокира невидима в місто ввійшла, стягнути з помостів тіла безголові, роззяви напились дешевої крові, та зішкребе слід іржавий з чола ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА! Жереш мелодрами телевізійні?
Ти розглядаєш драконів за склом! Стіну тобі проламає чолом ожила
Площа приходить у схови, площа! Бруківку темну свято полоще і в Реберітаційне небо гряде МАСКА – ЛІТАЮЧА ГОЛОВА Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА Я ГО ЛОВА ЛІТА ЮЧА ГОЛО ВАЯ ЧАГОЛО Ю АЯ АОАО
Коментар
Епатажна, дещо шокуюча і карнавальна рефлексія в сучасній постмодерній поезії – це своєрідний захист художньої свідомості від суспільних катаклізмів переходової доби. Мабуть, не варто шукати логічного змісту, теми та ідеї, у цьому випадку важливіші асоціації, прозорі натяки на відомі явища й погляд на них очима художника слова.