Лірика вагантов – особливе коло європейської латиноязичной поезії XI-XIII вв. Її творці – школярі-клірики, своєрідна соціальна група, що пережила в XII в. свій розквіт у Західній Європі. Це були по перевазі студенти й випускники перших університетів, люди, що одержали краще для свого часу утворення, але або не знайшли собі гідного місця в церковній або цивільній ієрархії, або (у рідких випадках, коли їхнє соціальне честолюбство бувало задоволене) літературні смаки, що зберегли, ученої вольниці.
Бродяче (“вагант” значить “мандрівний”)
Ваганти складали й поеми – історичні, дидактичні, алегоричні – у смаку своєї епохи; складали виконані самого непідробленого благочестя релігійні пісні. Але ці зразки їхньої Творчості найменш цікаві й оригінальні й мало відрізняються від добутків середньовічної латинської поезії. Читаючи вагантов, необхідно пам’ятати, що ліричні добутки вчених-кліриків були розраховані на своєрідну еліту – людей утворених, здатних оцінити майстерне володіння віршем і літературною темою.
Тому було б принципово невірно в сатиричних вільностях або часом нецнотливої чуттєвості вагантов убачати “вільне” вилив або самоствердження особистості в дусі новоєвропейської поезії. У волелюбних і життєрадісних добутках кліриків XII в. панує літературна гра, умовність, цілком виправдана літературним “етикетом” західноєвропейського середньовіччя. Як і вся латинська словесність цієї епохи, лірика вагантов харчується античними й християнськими джерелами: у сатирі – це в першу чергу Ювенал і біблійні пророки, у розробці еротичних тим – Овідій і “Пісня пісень”.
Поетична техніка вагантов підкоряється правилам класичної риторики й метрики й поетики церковної лірики.
Особистий початок у лірику вагантов розвинено досить слабко, і вченим з величезною працею вдалося в масі віршованого матеріалу виділити невеликі “корпуси” творів окремих поетів, які й виявляють собою її вершини. Такі Гуго, прозваний Примасом Орлеанским (близько 1093 – близько 1160); поет, відомий тільки на прізвисько Архипиита (між 1130 і 1140 – послу 1165); Вальтер Шатильонский (друга половина XII в.).