(1844)
Літературний рід: ліро-епос.
Жанр: сатирична поема (політична сатира).
Провідний мотив: зображення справжньої суті російського імперського режиму.
Головні ідеї: засудження самодержавства й кріпосництва в Російській імперії, вірнопідданства й аморальності земляків-перевертнів.
Сюжет твору: політ ліричного героя над Україною (жахливі картини закріпаченої України на тлі розкішної природи) – над Сибіром (каторжні роботи засланих декабристів) – ліричний герой у Петербурзі (палац самодержця, сцена “генерального
Про твір: авторський підзаголовок твору – комедія – указує не стільки на його жанр, стільки на спосіб відображення дійсності в ньому.
У поемі “Сон” Т. Шевченко вдається до форми сну. Саме такий композиційний прийом (подорож уві сні) дав можливість авторові у відносно невеликому творі зобразити широку панораму життя в тогочасній Росії. В основі композиції поеми чотири частини: вступ і три частини – зображення України, Сибіру й Петербурга.
Перші два рядки вступу звучать іронічно: “У всякого
Той мурує, той руйнує, Той неситим оком – За край світа зазирає… Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
А ось останній рядок вступу звучить уже з відкритою ненавистю – саркастично: “Кров, як воду, точить!… “
Саме маскування й форма сну розширили можливості зобразити широку панораму Російської імперії. Фантастичний політ оповідача за совою переносить читача з України до Сибіру, а звідти до Петербурга. Здавна в нашому народі сову сприймають як віщого птаха, який накликає смерть, цей образ ніби навіює тривогу. Справді, пролітаючи над Україною, ліричний герой милується теплим пейзажем, який викликає в читача радість і естетичне задоволення, але ненадовго, адже чарівна природа різко контрастує з картинами життя простих людей: “Он глянь, – у тім раї, що ти покидаєш, // Латану свитину з каліки знімають, бо нічим обуть//Княжат недорослих… “
Далі спостерігаємо вже не літній, а зимовий пейзаж, який не контрастує з описом життя народу, а, навпаки, підсилює його, будучи співзвучним: на тлі холодної пустелі чути дзвін кайданів. У цьому звуковому образі втілено тисячі людей, засланих у Сибір на каторжні роботи. Хто такий “цар волі”, про якого урочисто говорить оповідач? дослідник творчості Шевченка Ю. Івакін зазначає, що в образ “царя волі” вкладено щось більше, аніж може вмістити образ дворянина із Сенатської площі, це образ величезної узагальнювальної сили: а й справді, відомо, що декабристів не таврували розпеченим залізом, а Шевченків “цар волі штемпом увінчаний”.
Цей образ ототожнений із Христом, розіп’ятим між двома розбійниками, у нього від тернового вінця рани, які нагадують сліди від припікання металом.
У третій частині поеми ліричний герой переноситься до Петербурга – міста, збудованого на кістках козаків. душі померлих на будівництві столиці символізують білі птахи (білий птах – символ Нового Заповіту, уособлення Святого духа), а одна з пташок символізує Павла Полуботка, якого дуже поважав Т. Шевченко.
Різкому висміюванню піддає автор поеми свого землячка, якого зустрів перед царським палацом, цей дрібний чиновник-хабарник відцурався рідної мови, так і не навчившись літературної російської. Тут суржик виступає засобом характеристики героя, глузування з нього: “Так як же ти//Й говорить не вмиєш//По-здєшнєму?”…
Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Т. Шевченко використовує різні сатиричні засоби, а найбільше – сарказм: він наділяє панів емоційно-оцінними епітетами “пикаті”, “пузаті”, порівнянням “мов кабани годовані”, називає їх “блюдолизами”. їхню суть розкриває гротескна картина, яку І. Франко назвав “генеральним мордобитієм”. По суті, у цьому епізоді узагальнено державно-бюрократичну машину імперії, її політичний устрій, у якому вирішальни є кулак. Саркастичними коментарями ліричний герой наділяє царицю, називаючи її “цяцею”, він розчарований, бо раніше повірив її “віршомазам”, описує її зовнішність, удаючись до карикатури – сатиричного засобу: “Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога”.
З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку Січ і запровадили кріпацтво: “Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала //Вдову сиротину”.
Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, безсилим і смішним, саме в цей момент розкривається примарна сила царизму.
Іван Франко назвав поему “Сон” “сміливим маніфестом слова проти темного царства”, “першим у Росії сміливим і прямим ударом на гниль і неправду кріпацтва”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)