Гюго вважав, що “особливість драми – це реальність”. Тому, всупереч твердженню классицистов, що потрібно зображувати лише “приємну” природу, Гюго переконував: “…Усе, що є в природі, є й у мистецтві”. Він призвав зруйнувати границі між жанрами, з’єднати комічн і трагічне, високе й низьке, відмовитися від єдності часу і єдності місця, оскільки ці єдності, надаючи драмі лише зовнішня правдоподібність, змушують письменника відступати від правдивого зображення дійсності. Великим зразком такого мистецтва, вільного від умовних
Проте, Гюго вважав, що спадщина В. Шекспіра не принесе успіху романтикові. Самому письменникові більше близька національна традиція, насамперед Ж..Б. Мольер.
Заклик наслідувати природи не привів Гюго до реалізму. Для нього характерне твердження романтичних принципів типізації. Порівнюючи драму із дзеркалом, Гюго писав: “…
Драма повинна бути дзеркалом, що концентрує,”. Якщо классицисты типізували якусь одну людську пристрасть, то Гюго намагався в кожному образі зштовхнути двоє таких страстей, одна йз яких виявить у людині ідеальне, піднесене, а друга – низьке
Теорія
Гротеск різноманітний, як саме життя. Гротеск особливо оттеняет прекрасне, у цьому його головне призначення в романтичному добутку
В 1829 р. Гюго написав драму “Марион Делорм” (“Marion de Lorme”, 1831), у якій уперше у високомистецькій формі втілив принципи “Передмови до “Кромвелю”.
Гюго взяв сюжет не з античності, а знайшов його в національній історії. Історичний “колорит” він створив за рахунок точної вказівки часу дії (1638 р.), залучення в сюжет історичних осіб (Людовик XIII, кардинал Ришелье, сама героїня Марион Делорм і ін.). Прагнення створити “місцевий колорит” з’єдналося в драмі з руйнуванням єдності місця (дія відбувається те в Блуа, те в Шамборе, те в інших місцях). Руйнується і єдність часу, але єдність дії зберігається
Ряд рис зближає драму із классицистической трагедією. Зберігається розподіл героїв на позитивні (Марион, її улюблений Дидье) і негативних (Ришелье, його шпигун суддя Лафемас). Проте, по-перше, серед позитивних героїв немає ідеальних. Кожний з них зробив у житті більші моральні помилки. Ідеальність цих героїв зберігається лише як тенденція.
По-друге, у класицизмі позитивними героями були королі, вельможі, у Гюго – навпаки, Марион Делорм – колишня куртизанка, що служила втіхою для вельможних розпусників. Дидье – сирота, він не знає, хто його батьки. Вельможні люди в меншій мері здатні до ідеалізму. Так, маркіз де Саверни, суперник Дидье в любові, здатний на підлість і лише в самий критичний момент надходить шляхетно.
Але в суспільстві деспотії шляхетність приречена на загибель, зате жорстокість, аморальність процвітають. Саме цими рисами наділені вельможні особи – кардинал Ришелье й навіть король
Гюго слідом за классицистами вважав, що драму потрібно писати віршами. Проте, в олександрійський вірш, яким він написав “Марион Делорм”, поет вніли зміни (вони стосувалися місця пауз, рим і т. д.). На зміну классицистической холодності стилю прийшла емоційна Мова героїв
Оспівування представників суспільних низів, розвінчування його верхів було особливо значимим у період підготовки революції 1830 р. Уряд побачив у портреті слабохарактерного й безпринципного короля Людовика XIII натяк на правлячого тоді Карла X і заборонило п’єсу (вона була поставлена після революції, в 1830 р.). У відповідь на заборону Гюго написав драму “Эрнани” (“Hernani”, 1830). Прем’єра цієї драми напередодні революції стала центральною подією в історії французького театру XIX ст. Був заподіяний нищівний удар класицизму
Сюжет п’єси (Іспанія 1519 року) Гюго вишиковує так, щоб виявити ідейну позицію автора більше відкрите
Троє чоловіків домагаються любові прекрасної доньї Сіль – король Дон Карлос, граф Сильва й розбійник Эрнани. У п’єсі всі троє здійснюють шляхетні вчинки. Граф рятує Эрнани, якого переслідує король. Але їм керують лише традиційні подання про гостинність.
Король прощає Эрнани змовництво й віддає йому руку доньї Сіль. Але не шляхетність, а точний політичний розрахунок штовхає його на цей крок. Взагалі ж, король – найбільш моральний герой драми.
Не випадково п’єса починає з побачення доньї Сіль і Эрнани, за яких король підглядає, сидячи в шафі. Граф де Сильва перестає бути шляхетним, коли довідається, що дена Сіль стане дружиною Эрнани. Він жадає від Эрнани, що на подяку дав графові право розпоряджатися його життям, щоб Эрнани зробив самогубство. І лише розбійник виявляється до кінця шляхетним. Дотримуючись обіцянки, вона отруюється. Разом з ним робить самогубство дена Сіль.
Молоді закохані морально перемагають мир безчесної знаті. Цю думку автор підкреслює у фінальному епізоді. Усвідомивши поразку своєї позиції, граф де Сильва вбиває себе
Свою кращу драму “Рюи Блаз” (“Ruy Bias”) Гюго написав в 1818 р. Про цю п’єсу Э. Золя висловився так: “Сама цинічна, різка із всіх драм Гюго”. У передмові до драми Гюго досліджує проблему глядача. Жінки в театрі шукають насолоди для серця, цінують страсті, прагнуть до трагедії. Мислителі, ища поживи для розуму, знаходять неї в характерах героїв, у комедії.
Юрба шукає насолоди для очей. Її залучає на сцені дія, тому вона любить мелодраму. В “Рюи Блази” Гюго вирішив об’єднати риси трагедії, комедії й мелодрами, щоб його п’єсою захоплювався весь зал
В основі сюжету – виняткові події: лакей Рюи Блаз закохався в іспанську королеву. Несподіваний поворот долі дозволив Рюи Блазу під ім’ям вельможного дворянина дона Сезара де Базана здобути прихильність королеви, стати міністром. У цій ситуації розкривається романтична винятковість особистості Рюи Блаза. Лакей виявився видатним державним мислителем. Його рішення вражають мудрістю й гуманністю.
Але піднесення Рюи Блаза було лише частиною інтриги скривдженого королевою дона Салюстия де Базана. Інтрига проти королеви не вдалася, але вона довідалася правду про походження Рюи Блаза й знехтувала ім. Рюи Блаз отруюється
(2 votes, average: 2.50 out of 5)