Чи не забули ми, коли почалася Велика Вітчизняна війна? Чи не забули ми, чого коштувала вона нашому народові? Сьогодні ми знаємо про події тих років з книжок та кінофільмів, з розповідей бабусь та дідусів, які під час війни були дітьми і назавжди запам’ятали той жах. який вона несла. Іноді до школи завітають зовсім старенькі ветерани Великої Вітчизняної, але їх, на жаль, так мало вже лишилося живих.
Нещодавно я прочитала оповідання Григора Тютюнника “На згарищі”. Цей твір могла написати тільки та людина, яка на власні очі бачила страхіття
Залишившись після війни скаліченим і самотнім, він пішов до школи викладати історію.
Спілкуючись із дітьми, Федір Несторович зрозумів, що багато хто не уявляв, яким страшним лихом була війна. Навіть на своє запитання про початок війни вчитель не отримує відповіді, бо діти цього не знають. Це викликає біль у його душі, оскільки війна назавжди залишилася в ній тяжкою кривавою раною.
Свою перемогу Радянський Союз здобув ціною неймовірних втрат, але Сталін та його
Ось і стежка на цвинтар поступово заросла, бо люди не відвідують могил своїх близьких, багато з яких загинули у роки воєнного лихоліття. Забуття могил предків свідчить про брак милосердя в людській душі. Не навідуються односельці й до Макара, що зовсім самотій живе біля цвинтаря, хоч було в чоловіка дев’ять душ сім’ї.
Старші сини пішли на фронт і всі загинули, захищаючи Батьківщину. Найменшого сина разом з дружиною на його очах розірвала бомба і “тільки клаптик синових штанців знайшов Макар”.
В обох – і у Федора Несторовича, і в Макара – покалічені долі. А скільки їх таких було після війни? А скільки немічних, самотніх є нині? І ми, і наші батьки не повинні забувати тих, хто в страшні роки війни жертвували найціннішим – своїм життям – заради нашого мирного неба, заради дзвінкого дитячого сміху, заради того, щоб ми мали свою країну і щасливе майбутнє.