Недаром многих лет Свидетелем Господь меня поставил А. С. Пушкин Частина І
Якась смутна і невесела осінь Зійшла, мов помаранча золота, Над Києвом, і олов’яні оси Дзижчали і співали з-за моста, Де вітер заплітав березам коси І цілував в розтулені вуста. (О спогади терпкі і непотрібні Про ті роки жорстокі і безхлібні!)
Як прикрашали чорні грона дір Оту струнку червону колонаду, Той almae matrіs царственний ампір! І в пустку Миколаївського саду Збирались слухати музику зір Між сивих хмар махорочного чаду Стрункий убивця, злодій та естет, І вірш
Високий цар в застебнутім мундирі, Чиїм ім’ям наречено бульвар (Щo декабристам виніс грізний вирок), Зслизнув з підніжжя вниз, і бруду шар Укрив його; вже місяців з чотири Валявся там і лічив кроки пар. Відбиту голову котили діти І в царський тулуб лазили смітити.
Ночами заграва тривожних днів Лягала злотим відблиском на бані. Шалений велетень в лісах ревів І рвав повітря на шматки багряні. Вже й полюбивсь мені джмелиний спів, Що в небесах вирощував герані, Та маму ніжно зводив я в підвал, Ховаючи від тих вогненних жал.
О, златоглавий мій! Не раз голота Татарськa пила твою чисту кров,
Та чи ж не кращими були ті дні Без дрів, і без електрики, й без хліба, Коли ввижались марева ясні, Аніж тепер, коли душа в нас ніби Тріпоче й б’ється на безводнім дні! Так піймана гачком нехитра риба На мотузку, протягнутим між зябр, Танцює те, що зветься danse macabre.
Тоді ж поет не звався ще “холуєм” І за пайок не продавав свій хист, Як той альфонс, якого ми вшануєм, Петлю йому скрутивши із намист. Так, ми минуле ідеалізуєм, Хай світиться воно як аметист! Тоді в кларнети ще трубив Тичина І кликав Рильський в сині далечини.
Блажен, хто гордо кинув рідний край І з посохом в руці пішов шукати На чужині незнаний дальній рай, Куди веде його весна крилата. Та тричі той блажен, який за чай І хліб теж не схотів себе продати, Але, минаючи тропу розлук, Зостався, щоб зазнати хресних мук…
Пригадую підвал чеки в Полтаві, Де я колись години три чекав. Лилось крізь шиби світло золотаве, І я затерті написи читав На вапні стін… Ніхто у книгу слави Тих смертників імена не вписав, Щo звідси тим, яки живуть на світі, Свої останні креслили привіти:
“Чекаю розстрілу. Петро Палій”. – “Сьогодні вмру за тебе, мій народе. Іван Манзюк”. – “Кінець. Нема надій.
Прокляття шлю катам. Василь Макода”. “Живіть і не зрікайтесь гордих мрій, О ви, кому ще світить сонце вроди. Михайло В’юн”. – ” Марусі мій уклін. Іду на смерть.
Манюра Валентин”.
Високий мур чекістської в’язниці Тоді мене на місяць поріднив З гуртком людей, що в них серця, як птиці, Летіли до невиданих раїв, Дарма, що смертний холод їм в зіниці Уже блакитну вологкість улив. Було нас шістдесят, і наші співи Цвіли…як у саду куркульськім сливи.
Здавалось, що спадала з душ кора І сріблилася біла древесина, Коли, мов грім, лунало “Не пора” І в такт здригалися в’язничні стіни: Веселий бог випліскував з відра Злотавий плин, чистіший від бурштину. Та завжди вправи ті, мов чорний квіт, Урочисто вінчав нам “Заповіт”.
О, чи ж не всякий з нас усе що схоче Сповиє в найліричніший туман І в найбридкішому знайде уроче? Тож на обід нам ставили казан, В якому плавали волові очі, І кожне, відбивало, як екран, Веселі вікна камери, й, мов спомин, Блищав у кожнім сонця літній промінь.
Де, де тепер завзятий Венгереш І де розстріляний Іван Фещенко? В чиїх серцях ти спогадом цвітеш? І ти, що каламутні пив оденки, Аж поки згодом не загинув теж, О приятелю мій, Грицько Кульженко, Що в захваті з вагона свій кашкет Шпурнув в поля, де пах липневий мед?
Коли забрязкав конвоїр з ключами І перед нами двері розчахнув: “Не на допрос, а выходи с вещами!” – Це ти нам застережливо гукнув: “Гей, хлопці, без речей виходьте, самі, Щоб їх проклятий кат не потягнув!” Бо думав, що нас поведуть на страту (Або “на коцку”, звикли ми казати).
Ми добре знали смертницький звичай… Задушна ніч у мрячному підвалі. Зненеацька крик: “Виходь і все скидай!” За подорож у край, де “ність печалі”, Ти одяг катові лишав “на чай”.
В потилицю мов грім. А потім клали, Поважно всіх шикуючи до куп, З мистецьким хистом труп на мокрий труп.
Я не забув той натовп навіжений, Що смертників чекав біля воріт… Ті матері, жінки і наречені… Вгорі, мов розпачу кривавий квіт, Гойдало сонце райдуги скажені.
А нам, щасливцям, у широкий світ Воно, пульсуючи життям, жагою, Прослало злоту стайгу над водою.
Нас виглядали і зорили шлях Старі жінки, спираючися о’тин, І нам, щоб ми пройшли по килимах, Під ноги кидали шматки полотен. А під селом назустріч у житах, Йшов на чолі сім’ї отець Суботін І у руках, піднятих догори, Нам серце ніс, немов святі дари.
Але в тюрмі я, мов дитя у школі, Навчивсь кохати сонце і життя. Який чудовий перший день на волі, Коли, черкнувшись грані небуття, Ти знову чуєш спів женця у полі, Мов він твоє вславляє вороття! Десь у садках п’янкіше пахнуть квіти І самі хиляться до тебе віти.
Стрункіші стали постаті дівчат, І по-новому світяться їм очі. А в небесах, де тиша й вічний лад, Застигло все в прозорості урочій, Мов грає відблиском господніх шат… Хіба ж не кожен славити охочий, Коли від катової втік руки, Романтику кривавої чеки?
1937.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)