Коли тебе сурма своєї туги Покличе знов у дальній рідний край, Де ждуть тебе безчестя і наруга, Слова над пеклом Дантовим згадай:
“Сюди йдучи в скорботу і відчай, Надії мусиш знищити дощенту”. Гамуй, мандрівнику, смертельний жах, Коли в душі погасиш сірий день ти
І сонце змеркне в чорних небесах. Нехай мовчазний і сумний Вергілій Тобі піде назустріч у степах
І в синій край Шевченкових ідилій Нехай веде до міст і дальніх сел, Де чисті весни й нам колись зоріли.
Вважай за магію страшну чисел: Ось пекло, це землі частина шоста, А
Що скрізь його покрила вже короста, – Останній в пеклі круг, дев’ятий круг. О фабрики й кремлі з людської кости!
Не спокій лагідний – безладний рух, Де хаос в димі чорному регоче І вбила хімія безсмертний дух.
Скляні, напівзакрижанілі очі Тих матерів, що власних немовлят Жеруть із голоду! О бенкет ночі,
Що над землею стеле чумний чад! О мертвих тіл багряні гекатомби! Що звалося “душа”, “зоря” і “сад” –
Все втиснуто в трикутники і ромби. До пісні кожної, до всіх думок Рука диявола чіпляє пломби.
І ти, ти – лиш відірваний листок, Якого кружить
В дев’ятім крузі пекла чорна зрада Реве, роззявивши сто тисяч пащ, Шматує, рве, рокує на загладу.
З лобів тих пащ рогами сотні башт Ростуть і в морок зносяться високо, А в башти кожної крізь пітьми плащ
Тебе чатує невсипуще око… Тікай, тікай і не життя рятуй, А душу, й, вийшовши в простір широкий,
Вітай незнану долю, як сестру, й Вдихай у себе волі вихор п’яний, Кущі чужі і камені цілуй.
Зостанься безпритульним до сконання, Блукай та їж недолі хліб і вмри, Як гордий флорентієць, у вигнанні.
Та перед смертю дітям повтори Ту казку, що лишилася як спомин Прадавньої, забутої пори,
Як у грозі, у блискавиці й громі Колись страшну почвару переміг Святий Георгій в ясному шоломі…
І як дракон, звитяжений, поліг.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)