Кіндрат Рилєєв Вірші у перекладі М. Рильського

Кіндрат Рилєєв Вірші Перекладач: М. Рильський

Джерело: З книги: Максим Рильський. Твори у двадцяти томах. Том п’ятий.

Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984 О. П. Єрмолову Любимче Марса і Паллади, Що заслужив ім’я – Росії вірний син, Єрмолов!

Рятувать спіши синів Еллади, Північних генія дружин! Пізнавши вихованця слави По змаху владної руки,

На лютих ворогів у бою вир кривавий Помчаться грозові полки. Порвавши пута злі невільницького страху, Як Фенікс молодий, Воскресне Греція із праху І в древній доблесті удар повторить

Уже в святій землі – потомків Фемістокла Свободи гордий стяг вогнем замайорів, Героїв кров’ю вже земля намокла, Угноєна тілами ворогів! Прокинулися приспані перуни,

Хоробрі звідусіль ідуть! Іди ж, іди і ти, вояче юний, Тебе герої там, тебе звитяги ждуть!..

До К-го (У відповідь на вірші, в яких він радив мені Назавжди залишитись на Україні) Щоб молодечі роки Лінивим сном я вбив! Щоб я не поспішив

Під волі стяг високий! Ні, ні! Слова пусті, Пораднику лукавий! Презирства гідні ті,

Хто не жадає слави. Юнацьких душ кумир – Вона мене сурмою Гукає в буйний вир І кличе за собою На береги Неви! Отож прощайте

Ясна красо природи, Заквітчані сади І наливні плоди, І Дону тихі води, І злагода в серцях, І повів самотини, І тиша на полях Блаженної країни, Де, горя і суєт Не відавши, щасливий

Прожити б міг поет Ні в чому не примхливий, Де протікали б дні

В безшумному затоні, На дружби ніжнім лоні, В родинному теплі! Усе це залишав Запалений піїт,

Спрямовує свій літ, Хоч друг того й не рає, Він чарівниці вслід! Де світ шумить бурхливо,

Турбот і мук ріка, Від неї я щасливо І дослужусь, можливо, Лаврового вінка.

Коли я, посивілий, Зустріну друзів знов, Це буде спогад милий

Для приязних розмов. На смерть Байрона Над чим в жахливі дні війни Гірка скорбота і жалоба?

Навкруг чийого стали гроба Святої Греції сини? Давно від сліз і крові змокла Еллада в славній боротьбі,-

Що ж знов загрожує тобі, Вітчизно горда Фемістокла? Чом Сходу пишного тиран Радіє на хисткім престолі? Пророку вдячні чом і долі

В Стамбулі юрби громадян? У Міссолонгу, серед храму, Труна при олтарі стоїть, Весь катафалк огнем блищить

В прозорім димі фіміаму. В риданнях, скорбні і сумні, Людей там сходяться громади. Немов воскреслої Еллади Лежить свобода в тій труні;

Немов погасла світла мрія І знову чути дзвін оков, І на поля її пішов Грізний султан, а з ним Росія… Царице вславлена морів! Хвались не силою своєю,

А волелюбною душею І доблестю своїх синів. Високий розум, світоч віку, Твій син, твій друг і твій співець Знайшов дочасний тут кінець, За справу борючись велику.

Як в океан тече вода, Так час нестримно пропливає. Те, що було,- уже минає,

Що є – минеться без сліда. Мов хмари, зляжуть на твердині Спочить натомлені віки, І від руїнної руки Поля обернуться в пустині.

Порти поглине час німий, Міста загинуть старовинні, Армади зникнуть бистроплинні, Устане Карфаген новий… Та серця подвиг благородний Із уст прославиться в уста,

Могила Байрона свята Як світоч буде в тьмі холодній. Колись похилий, сивий бритт

Могильний пагорб цей покаже І гордим внукам гордо скаже: Тут благородний спить піїт! Він прославляв отчизну щиро І волі людської закон,

Він був Сократ, він був Катон, Він переможцем був Шекспіра! Він все під сонцем розгадав,

Він зневажав жорстокий фатум, Над сяйвом генія крилатим Він влади тьми не визнавав. Лукава доля оголила

Облудні перед ним серця,- Але палка душа співця Осміяних не розлюбила. Як у краю чужім упав Він молодим на полі бою,-

Повитий чорною журбою, Про нього скорбний грек сказав: Свободі друзі і Елладі,

Ридайте нині від журби; Лише тирани і раби Його дочасній смерті раді. – У Рилєєва – Бейрон.- Максим Рильський Вірі Миколаївні Столипіній

У розпач не вдавайсь огненний,- Ти мати! Геть журбу з очей! Знай: твій обов’язок священний Прекрасних викохать дітей.

Хай бачать їх співгромадяни Готових впасти у бою За правди прапор полум’яний,

За щастя в рідному краю; Щоб кожен з них, як витязь, ринув На пострах гордим і лихим, Щоб ми сказали: знайте, їм

Столипін батько, дід – Мордвинов. Державін М. І. Гнєдичу З дерев спадає жовтий лист, І ліс мовчить, повитий сумом, В полях осінніх вітру свист, І хвилі плещуть в берег з шумом.

Над Хутинським монастирем Вечірнє сонце погасало, На банях золотим вогнем,

З-за хмар прорвавшись, трепетало. Поблизу монастирських стін Співець-юнак блукав самотній, Та раптом зупинився він, І зір його заграв скорботний.

“Як? у пустельних цих місцях,- Він мовив,- у сумнім цім краї Державіна священний прах В спокої вічнім спочиває?” І сльози бризнули з-під вій, Мов краплі чистої росиці, І він в печалі мовчазній

Біля німої сів гробниці. І довго мовчки він сидів В підніжжі кам’яного муру І, повен дивних почуттів, Дививсь на пам’ятник похмуро. Та враз він голосно сказав: “Чому я марно тут сумую?

Наш славний бард не умирав, Він Русь оспівував святую! Він вище благ усіх земних Громадське благо завжди ставив І в віршах огняних своїх Чесноту непорочну славив.

Співця він подвиг розумів, Як подвиг совісті людської, І краю рідному дзвенів Органом істини святої. Душа його відважно йшла

Всім гоненим на оборону; Непримиренний ворог зла, Він говорив любимцям трону: “Вельможу мають осявать Чуття і мислі бездоганні;

Повинен приклад він давать, Що у священному він сані, Що він – знаряддя влади єсть, Державних всіх будов основа; Користь народу, слава, честь – Мета й труда його, і слова”.

Немає вищих верховин, Ніж дар поета благородний; Єдиній правді служить він, Про щастя дбає він народне.

Обранець і слуга творця, Нескованим іде він кроком; Святе покликання співця Він ділом стверджує високим.

Йому не знаний підлий страх; Він смерть нещадну зневажає І мужність в молодих серцях Правдивим словом окриляє. Хто може владу взять над ним?

Служить чесноті він лиш радий І, вірний помислам своїм, Ніде їй не готує зради. Так наш співець Державін жив;

Весь вік боровся він з пороком, Він суддям правду говорив І зі святим гримів пророком: “Ганьба на сильних вам зважать, Без допомоги й оборони Удів і сиріт залишать!

Шануйте правду і закони! Давайте скривдженим покров, Рятуйте від біди безвинних,

Звільняйте бідних від оков, Від сильних бороніть безсильних!” Поет іде на суд століть З одкритим серцем, з чистим оком!

Ніколи він не осквернить Своїх безстрашних уст пороком. Усюди правди вірний жрець, Борець за славу і свободу, Повік не згодиться співець

Серця отруювать народу. Прихильник чистого добра Нічим себе не опорочить,

Свого священного пера В нечесті буйнім він не змочить. Коли в натхненні огнянім Творцеві гімни він складає,

Словами він гримить, як грім,- І світ йому відповідає. Співцеві рівного нема! Він хвален на землі і славен! Чи й доля відніме сама

Безсмертя в тебе, наш Державін! Так будеш, наш поете, жить, Ти пам’ятник поставив вічний;

Його не зможуть сокрушить Ні грім, ні вихор опівнічний”. Співець замовк – і тихо встав; В нім серце билося. З зітханням

Він на відході проказав, Високим повен хвилюванням: “О, хай не буду в гімнах я, Як наш Державін, громозвуким, Та хай колись моє ім’я Назве нащадок мій онукам: “Літав він думкою в віках,

Не дбав про зиск і нагороду І в молодих палив серцях Огонь любові до народу!”