Мені не жаль, що нам судилось Нести до скону хрест розлуки, Моє чуття не раз сталилось На пробнім камені розпуки. Мені не жаль… З мертвих спокоєм йму верстати Тернистий шлях страждань і суму, З брильянтів сліз буду кувати Твої трофеї: скорбну думу. З мертвих спокоєм… Лиш інколи в часі знемоги З дна серця вирветься зітхання, І я упаду край дороги І проклену своє страждання.
Лиш інколи – Як побачиш сліпця, що край шляху пристав І тривожно шукає дороги, Приступи, розпитай і на путь його справ, Роз’ясни йому хвилі тривоги. Глянь, це я. Морщина
І тепер я охляв, серед шляху пристав, Серед тучі і громів і ночі. Ти могла мене знять понад земні світи І вчинить самим Ікаром-богом, А тепер я сліпцем волочусь без мети, А мій лан спочиває відлогом. Приступи, подивись і на путь мене справ, Роз’ясни мені хвилі тривоги!
Я втомився, охляв, серед шляху пристав І тривожно шукаю
Мені здається… Чи сповниться Моя надія – сам не знаю. Я квітами прибрав хатину І терпеливо дожидаю.