Твір По повісті М. С. Лєскова “Зачарований мандрівник”. Твори Миколи Семеновича Лєскова відрізняються оригінальністю і самобутністю. У нього своя мова, стиль, своє розуміння світу, людської душі.
Лєсков багато уваги приділяє психології людини у своїх добутках, але якщо інші класики намагаються зрозуміти людину у зв’язку з тим часом, у якому вона живе, то Лєсков малює своїх героїв окремо від часу. Л. А. Аннєнський так говорив про цю особливість письменника: “Лєсков дивиться на життя з якогось іншого рівня, чим Толстой або Достоєвський.
Вони з неосяжної висоти бачать у російському мужику… непохитно міцні основи російського епосу – Лєсков же бачить живу хиткість цих опор, він знає в душі народу щось таке, чого не знають небожителі духу, і це знання заважає йому вибудувати закінчений і доконаний національний епос”.
Герої твору Лєскова відрізняються своїми поглядами, долями, але їх ріднить щось загальне, що, на думку Лєскова, властиво російському народу в цілому. Одним з таких чисто російських людей є Іван Север’янович Флягін
Здається, що все у його житті, такому багатому на пригоди, відбувається з волі долі і зовсім не залежить від самого героя. Лєсков вважає, що ця риса властива всьому російському народу. Флягін відрізняється щиросердечною красою і самобутністю. Цієї людині, схожої на Іллю Муромця, не далекі поетичність і тонке розуміння природи, він і сам є часткою природи.
Флягін будь-якій справі віддається самозабутньо, навіть молиться він “так, що навіть сніг іноді під колінами протане і де сльози падали – ранком травичку побачиш”. Він нехитрий, у ньому зовсім немає лицемірства.
Флягін здатний любити, співчувати, розуміти іншого, не тільки людину, але і тварину. Заради коня він погоджується на бій з татарином, без роздуму віддає гроші за циганку. Йому довелось побути простим кріпаком, яким ми його бачимо на початку повісті, потім форейтором графа К., нянькою у панському будинку, потім бранцем у татарському степу, помічником князя, що відбирає йому коня для покупки, солдатом, актором у балагані і, нарешті, послушником у монастирі. Причину багатьох своїх вчинків герой і сам не може пояснити.
Здається, що Іван Север’янович прагне пізнати у житті якнайбільше, випити його до останньої краплі. Цим і пояснюються його пригоди і незвичайні вчинки. Він настільки відкритий життя, що воно несе його, а він з мудрою покірністю пливе по ньому.
Флягін відверто розповідає про свої пригоди, не прикрашаючи їх і не намагаючись очорнити себе. Він зазнав у житті багато страждань і іноді бачить у цьому покарання Боже за те, що не пішов відразу у монастир, як було обіцяно матір’ю. Але він непохитно переносить усі страждання ніколи нікому не скаржиться. Більше того, він не намагається полегшити свою долю.
Адже він, будучи у полоні, міг прийняти мусульманську віру, після чого його мучення припинилися б. Замість цього він біжить, зазнає невдачі, знову біжить, хоча знає, що на батьківщині його очікує життя не краще. Його відповідь проста: занудьгував по батьківщині, та й негоже російській людині жити серед “бусурман” у неволі. Коли вже у монастирі його на літо посадили в льох, він з такою ж стійкістю переносить усі тяготи, навіть намагається втішити себе: “тут і церковний дзенькіт чутно, і товариші відвідували”.
З героєм повісті раз у раз щось відбувається. З вини Флягіна гине чернець, він вбиває татарського князя і зіштовхує у воду гаряче кохану їм Грушеньку, кидає своїх дітей від татарських дружин. Але не один з його “гріховних” вчинків не породжений ненавистю, спрагою особистої вигоди.
Ченця він зарубав випадково, в азарті швидкої їзди. Саварікєя Іван засік до смерті у чесному двобої, а в історії із Грушенькою він поводився, дотримуючись веління своєї совісті, повністю усвідомлюючи, що він робить вбивство… Флягін розуміє неминучість смерті циганки і бере гріх на себе, сподіваючись у майбутньому вимолити у Бога пробачення. “Ти поживеш, ти Богу душу відмолиш, і за мою душу, і за свою, не погуби ж мене, щоб я на себе руку підняла”, – благала його нещасна Груша.
Часто вчинки Флягіна розкривають його доброту, наївність і чистоту душі, що теж властиво всьому російському народу. Він рятує графа із графинею, коли візок падає у прірву. А, коли граф пропонує йому винагороду, Іван Север’янович просить подарувати йому гармошку. Він добровільно йде в рекрути, пошкодувавши нещасних старих. Його життя дуже схоже на те, котре пророчив старець: на краю прірви він зупиняє коней, рятує від куль горців, бере гору у смертельному двобої з татарином.
В усьому Флягін бачить справу Бога, долю.
Незважаючи на усі життєві негоди, він не втрачає почуття власного достоїнства і ніколи не надходить всупереч своїй совісті. “Я себе не продавав ні за великі гроші, ні за малі, і не продам”, – говорить він. Зачарований мандрівник – втілення російського характеру. Причини його вічної незаспокоєності “залишаються до часу у руці того, що приховує долі свої від розумних і тільки іноді відкриваючи їх дітям”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)