Дослідження билин в українській фольклористиці має небагату історію. Це зумовлено тим, що російськими вченими насаджувалась думка, що билинна традиція стосується виключно російської усної народної Творчості. Вже М. Грушевський у зв´язку з цим зазначав про згубний вплив теорії Погодіна, за якою начебто “в княжій добі українців не було в Києві”. Теорію Погодіна заперечував й О. Котляревський, який водночас, не погоджувався з тим, що билинний епос можна назвати київським.
Такої ж думки дотримувався М. Костомаров, вважаючи його “твором
Найобгрунтованішим дослідженням про київське походження билин і відображення у них київського дружинного укладу княжої доби були праці Леоніда Майкова. Частково цю теорію поділяв і Орест Міллер, зокрема у праці “Ілля Муромець і богатирство київське”, де говориться про українські витоки билин, хоча основна увага приділяється пізнішим нашаруванням суздальсько-московської культури.
Прихильники історичної школи вказували на велику кількість історичних аргументів, які заперечували теорію Погодіна. З російських дослідників сюди, окрім О. Міллера, можна віднести О. Веселовського, з українських – М. Драгоманова, М. Петрова, М. Дашкевича. О. Міллер з нагоди київського археологічного з´їзду літом 1874 р. поставив питання, чи у Південній Русі збереглись якісь залишки Володимирського епосу, якщо не у формі пісні, то казки, якщо не в усній творчості, то в якихось рукописних збірниках. Під час цього з´їзду Антонович і Драгоманов представили йому свої записи історичних пісень, які стали матеріалом для його реферату “Великорусские былины и малорусские думы”. Підтвердженням єдності богатирського епосу з українською традицією були зібрані Манжурою та Савичем на Чернігівщині тексти казкових оповідей про богатиря та його коня.
М. Петров поглибив цю тему, зіставляючи билини з українськими казками та легендами. Обгрунтування цієї теорії подав також О. Потебня у праці “Объяснения малорусских и сродных народных песен”. Найпереконливішими були наукові дослідження М. Дашкевича, який простежував існування билин в Україні до досить пізнього часу.
Зокрема, у зіставленні билини про Альошу Поповича він показував її спорідненість із думами про Олексія Поповича (“Дума про бурю на Чорному морі”), на подібних прикладах аналізував головні елементи еволюції билинних тем, а також причини занепаду билинного епосу в Україні.
Таким чином, до 1880 pp. дослідження билинної традиції в українській традиції були значними. Але у зв´язку з указом 1876 р. та іншими гоніннями на українську культуру з боку царського уряду процес дослідження цього жанру українськими вченими призупинився. Натомість російські фольклористи утвердили думку про билинний епос як виключно великоросійський.
Така думка культивувалась і у радянській фольклористиці.
До сьогоднішнього дня найвизначнішим аналізом билинного епосу в українській фольклористиці залишається дослідження М. Грушевського, що увійшли до четвертого тому його “Історії української літератури”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)