Інтуїтивізм (лат. intuitio – уява, споглядання) – в літературознавстві – напрям, що абсолютизує інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу в діяльності творчої фантазії, в акті його естетичного сприймання й оцінки. Основоположником І. був французький філософ А-Бергсон (1859-1941), який у працях “Матерія і пам’ять” (1896), “Сміх” (1900), “Творча еволюція” (1907) та ін. розробив концепцію мистецтва, художньої творчості. За А. Бергсоном, у всесвіті є дві протилежні тенденції руху життя і матерії.
Трактуючи життя як порив, що
Наукове пізнання, на його думку, має фрагментарний чи “кінематографічний” (механічно склеєний із окремих знімків дійсності) характер, тому не може осягнути, а тим паче відтворити в поняттях безперервні зміни дійсності чи внутрішній світ людини, яка являє собою найбільш повне і безпосереднє вираження довгочасності. На бергсоніанстві виріс італійський філософ, літературознавець Б. Кроче (1866-1952), який обстоював самодостатність мистецтва, що є індивідуальним актом і не відтворює дійсності. У Росії проповідниками інтуїтивізму були філософи М, Лосський (1878-1935), С. Франк (1877-1950), Є. Трубецькой (1863-1920) і частково М. Бердяєв (1874-1948). Авангардисти В. Кандинський (1866-1944) і К. Малевич (1878-1935) будували свою теорію безпредметного мистецтва й абстракціонізму на тезі, що мистецтво – самовираження.
Його завдання – втілювати душевний стан художника. В Україні ідеї А. Бергсона знайшли відгомін у творах Б. Лепкого, В. Пачовського, С. Твердохліба, 0. Луцького, М. Рудницького. Українське літературознавство (Г.
В’язовський, А. Войтюк, Р. Піхманець та ін.) виходить з того, що не слід абсолютизувати, містифікувати роль несвідомого в творчому процесі.