Гносеологізм у літературознавстві

Гносеологізм у літературознавстві (грецьк. gnosis – пізнання, logos – вчення; гносеологія – теорія пізнання) – сукупність поглядів на літературу як форму пізнання об’єктивної дійсності. Г. перебільшує питому вагу і роль пізнавальних елементів у художній літературі. Визнаючи специфіку мистецтва, в т. ч. художньої літератури, представники Г. не визнають особливого предмета мистецтва, а зводять специфіку до образної форми відображення дійсності (див.: Б. Кубланов.

Гносеологическая природа литературы и искусства. – Львів, 1958; Б. Кубланов.

Мистецтво як пізнання. – К., 1966). Грунтовну критику однобічного Г. в “радянській естетиці” дав свого часу В. Іванов у книзі “Практика і естетична свідомість” (К., 1971), але, незважаючи на це, прояви Г. у сучасному літературознавстві зустрічаються дуже часто у формі таких тверджень, як “художнє пізнання”, “поет пізнає суть зображених явищ”, “література – форма суспільної свідомості” тощо. Проблема критики Г. має сенс у контексті літературознавства, яке спирається на теорії відображення і пізнання. Г. в естетиці і літературознавстві був відкинутий феноменологами на початку XX ст. (Р.
Інгарден), відтак – структуралістами і постструктуралістами (Юлія Крїстева, Р. Барт).

Нові літературознавчі школи в Європі та Америці впливали на зміну трактування проблеми “дійсність – література” багатьма вченими в колишньому СРСР (Ю. Лотман, М. Поляков та ін.).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Гносеологізм у літературознавстві