Інтимна лірика Лесі Українки
Важке життя випало на долю Лесі Українки. Поетеса понад усе любила правду і свободу, а навколо панували кривда і насильство; хотіла бачити людей щасливими, а вони ледь виживали; мріяла про кохання, але фізична недуга стала між нею і коханим. І тільки в невтомній праці, у творчості знаходила Леся Українка опору, тільки у віршах вона могла повністю розкрити свою душу. Нестерпними митями, коли насідало на неї горе, на папір лягали слова муки і страждання:
Горить моє серце, його запалила
Гарячая іскра палкого
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогню не заллю?..
Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.
Але поетеса, не звертаючи уваги на рани, відважно мірялася силою з лихою долею, зі страшним болем. І перемагала.
Та найстрашнішим для неї був не власний фізичний біль, а страждання за долю коханого. Сергій Мережковський був тяжко хворий на туберкульоз. Він згасав просто на очах, і Леся неймовірно тяжко переживала хворобу свого любого товариша. Невимовна туга звучить у цей час у її поезії:
Все,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
І вона дійсно кидає все і йде рятувати Мережковського, доглядати його. Два з половиною місяці Леся самовіддано б’ється за життя любого Сергія, але смерть виявилась сильнішою. Змучена, розбита, знесилена, вона після похорону повертається додому. І знову не близьким людям, а тільки білим аркушам довіряє вона свій біль:
Уста говорять: “Він навіки згинув!”
А серце каже: “Ні, він не покинув!”
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут, в глибині, і б’ються враз зі мною:
– Я тут, я завжди тут, я все з тобою!..
Тяжко і довго сумувала Леся за коханим, але не піддалася розпуці, не похилилася. Пізніше вона писала:
Нехай собі минає рік за роком,
Нехай мій вік уплине за водою,
Ти житимеш красою серед квітів,
Я житиму сльозою серед співів.
Та, попри всі життєві негаразди, у багатьох ліричних творах головним образом виступає молода дівчина, яка сприймає життя як провесну, а в її душі весняна сила грає і звучить чарівна музика. Так цикл “Мелодія” нагадує великий музичний твір, який починається картиною тривожної передгрозової ночі, яка гармоніює з переживаннями юної героїні твору:
Ох, яка мене туга взяла!
Серце гострим ножем пройняла…
Спалахнула далека зірниця…
Наступний вірш “Не співайте мені сеї пісні… ” звучить як елегійна мелодія, що обіцяє перепочинок від душевних мук, а у вірші “Знов весна, і знов надії… ” народжуються “сни щасливі”. Поступово зростає і набирає сили світлий мотив (“Дивлюсь я на яснії зорі… “, “Стояла я і слухала весну… “), щоб у поезії “Хотіла б я піснею стати… ” вилитися в розлогу, вільну, сонячну мелодію. Ще змагаються мотиви смутку і радості (вірш “Перемога”): “темний гай” “красує в зеленім наряді”, “темна хмарка” “освітилась огнем блискавиці”, “темна земля” вкрилась “зіллям-рястом дрібним”. Але з тієї боротьби постає перед нами ніжна, стійка, мужня авторка (вірш “У чорную хмару зібралася туга моя… “), яку не зломили невимовна туга та гіркі ридання, “до землі не прибили”, а, навпаки, загартували волю і серце:
Весняная сила в душі моїй грає,
Її не зломили зимові морози міцні,
Її до землі не прибили тумани важкі,
Її не розбила і ся перелітная буря весняна.
Я вийду сама проти бурі
І стану, – поміряєм силу!