Роман “Жовтий князь” найвідоміший із усього творчого доробку Василя Барки. Це роман-застереження, реквієм, книга пам’яті жертвам голодомору, мільйонам хліборобів, що були знищені варварським тоталітарним режимом. Дуже складною була для Василя Барки робота над романом, бо він був безпосереднім свідком трагедії голодомору, коли в 1932 році гостював у брата на Полтавщині.
Тому, намагаючись відтворити болючу дійсність того часу, він знов і знов поринав у глибини пам’яті, дістаючи звідти найстрашніші картини пекельних сторінок української
Центральною у романі є Історія життя та смерті звичайної української родини Мирона Катранника. Ця звичайна хліборобська сім’я живе за нормами християнської моралі, додержуючи одвічних традицій. Але в мирне та злагоджене життя уривається біда, страшнішої за яку немає – гине майже уся родина.
Усюди на Україні запанувала смерть: поля, вкриті трупами; випадки людожерства; вокзал, де помирає мати; безлюдне подвір’я, де помирає батько. “Люта голодність” нищить усе святе… Але за натуралістичним зображенням мук, які довелося пережити селянам, за переліком страшних фактів нищення
Родина Катранників не втратила людяності: Мирон не відганяє слабшого, ділиться з ним кониною, Андрій відділяє частину ховраха старенькій, вони не поступаються християнських принципів. Задля виживання герої переступають через багато речей – можна забрати колосочки у мертвої бабусі, вбити та з’їсти собаку; але не руйнують свій внутрішній світ – охороняють таємницю чаші, врятованої зі зруйнованої церкви, долаючи спокусу отримати зерно та врятувати життя своїй родині. Образ чаші є символом духовного світла та неодмінного порятунку.
Навіть найменший Андрійко правильно розуміє ситуацію. Він єдиний, хто вижив із цієї великої, дружної сім’ї. Страшні випробування зробили хлопця більш сильним, заставили його подорослішати. Вражають гуманністю епізоди роману, коли Андрійко ділиться шматочком хліба з жінкою і малим дитям, яке їло пожовану мамою кропиву; коли він ховає для мами недоїдений шматочок, сподіваючись на її повернення. Милосердна душа дитини не залишається байдужою як до людської біди, так і до краси природи: він милується квітами, джмеликом, метеликом, жучком, мурашками, птахами…
Його співчутливе серце так прагне життя… Саме на нього автор покладає свої надії, бо він залишився щирим, добрим, чесним продовжувачем традицій, якими жила його християнська родина.
Протягом усього роману лунає думка: лише моральна стійкість та відданість традиційним для українця цінностям допомагає людям вижити. Там, де панує голод, смерть, жах, тільки одне незнищенне – велика душа українця. Вражає, що люди не бажали такої ж страшної долі своїм катам.
Звичайно, не всі витримували той страшний іспит, багато хто божеволів від постійних думок про їжу. Люди губилися в дикому вихорі смертей, страшній безнадії та радянському свавіллі влади, що прагнула знищити непокірні народи. Але в тих, хто не забув українських традицій родинного виховання, яке базується на глибокій повазі до людини, етичне начало перемагало навіть інстинкт самозбереження.
Тому не дивно, що Василь Варка чітко підкреслює, що моральне падіння було властиве саме партійним робітникам та їх прислужникам.
Тоталітарний режим у 1932-1933 роках міг вбити людину, але не зміг, хоч і намагався, знищити духовну силу народу. “Жовтий князь” – це реквієм, це книга пам’яті затятості та непокірності, завдяки яким вистояла Україна. Утверджуючи переможну силу гуманності, Василь Барка писав про своїх героїв: “Вони в моторошній поруганості були серцем чисті, як квіти і сонце, незміренно кращі від зірок небесних, як і всі люди, хоч вони цього не знають; як сам хліб, ними запрацьований і в них віднятий, були чисті, хоч смерть настала в найбруднішій поверженості їх”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)