Гуго фон Гофманнсталь Терцини про минущість Перекладач: Ю. Бедрик
Джерело: З книги: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ – ХХ сторіччя (укладач Д. С. Наливайко).- К.: “Навчальна книга”, 2002. І Щоками ще її вчуваю віддих: Як статися могло, що дні недавні Пропали в далях, мороком повитих?
Цього ніхто не втямив до пуття, Це все застрашно, й скарги тут – безправні, Що все просковзує без вороття.
Що “я” моє, не втримане нічим, Покинуло старе єство – дитя – І стало псом зловісно-мовчазним. Що був я вже в минувшині тьмяний,
Одне зі мною, наче волос мій… ІI О часе, часе! В синь морську навпроти
Вдивляємось – і чуєм смерть тоді, Врочисто й легко, зовсім без скорботи. Отак дівчатка, мерзнучи, в біді.
Очима величезними довкола Німотний вечір міряють, бліді. І знають: з них життя втіка спроквола В дерева й трави, а допоки ще
Воно їм жевріє, квітчають чола, Немов свята, з якої кров тече… IIІ Ми з тих тканин, що й сновидіння, ткані, І очі розкриваються у них, Мов у дітей під вишнями в смерканні,
Коли від крон блідаво-злотний біг Диск місяця вершить через блакить.
Мов духів руки, взятих у полон, Живуть вони всередині людини. Три суть одне: людина, річ і сон. ІV
Бува, жінки, не пещені донині, В снах – мов дівчатка – постають навпроти, Їх погляди зворушливо дитинні, Немов пліч-о-пліч дальній шлях бороти Їм з нами довелося на смерканні – Як верховіття стогнуть од дрімоти. Кружляють пахощі й привиддя тьмяні.
І попри стежку, що в забезвість пада, Стави яскрять в німотному зітханні – Немов жадань казковії свічада, Й на рух повітря, й на слова зачуті, Й на лиск, що розсіва світил громада, Посестри-душі в прочуття осмуті
Тремтять: в нім траур і тріумфу прорість. В Життя великого сокритій суті Воно вбачає Велич і Суворість…