Над річкою і лісом засинювалось небо: здалеку-преда-леку, погуркуючи та поблискуючи, накочувалася гроза. Потемніла вода в річці, зашуміли дерева, заметалися птахи.
І враз усе стихло. Стогін лісу подався далі й далі від грози. У високості сухо шелеснуло.
Синьо спалахнула ріка. І ліс осяявся синьо. То хмара, чорна і низька, пустила із себе першу стрілу-блискавицю. І раптом ліс охнув від жаху – так по ньому вдарило згори.
Аж тоді прокинувся у своєму дуплі сич-громовик. Прокинувся, заворушив крильми, видряпався з дупла і пішов по гілці сухого
Краплі води котилися по кривому дзьобові і скапували вниз. Сич повів очима в один бік, у другий – ніде ані пташини, ані дрібної миші – й подумав спогорда й похмуро: “Боягузи! Жевжики!”
Блискавиці пролітали йому над самісінькою головою, громи котилися по його спині й розбивались об неї на грошенята. А сич дивився у спину вітрові та синьо-чорній хмарі й реготдв. Йому ще й ще хотілося громів і блискавиць, що жили у хмарі, йому ще й ще хотілося дощової купелі. Але тут визирнуло
Зась!” Він перестав реготати й, відчувши в очах різь, заплющився.
Він так і до дупла пішов по гілці – заплющений. Перед дуплом, на порозі своєї хижі, сич струснув із себе краплі дощу і повільно, вайлувато побрався на постіль із пір’я та сухого листя. (За Григором Тютюнником)
(1 votes, average: 5.00 out of 5)