Грінчак В. Я. Земле моя. Збірка поетичних творів. – К.: Дніпро, 1988.
Ти знову, сестро, нині нагадала Мені той степ, і ту страшну війну, І ту теплінь, і степову весну, Коли бійців ми наших виглядали.
Вночі не спали, бо до ранку канонада Все гупала, і степом йшла луна, Коли ж змовкала, серед ночі тишина Була для нас неначе чорна зрада.
А вранці знов ми бігли до курганів, Можливо, наші степом вже ідуть, Та в них була важка й далека путь, І маревом здавалось нам світання.
Бо степ безлюдно всюди даленів, Лиш мріли сиві і сумні кургани, Яскріли всюди
Як настраждались ми в чеканні. Мати Раз вийшла з нами, довго з-під руки Вдивлялася у відблиски ріки, Вдивлялася за обрій сивуватий.
І раптом аж здригнулась: між травою Мигнули сірі тіні, знов і знов. Та так, що степ під сонцем захолов, – То бігли вовчі зграї ковилою.
Чи їх злякали вибухи снарядів, Чи степ од вибухів за обрієм горів, Хто зна. Та балками поміж сухих кущів Вони все бігли й бігли безпорадно.
Нас ніби вітром здуло із кургану, Опам’ятались вдома на печі. В станицю наші увійшли вночі, Ми чули голоси їх на світанні.
Які ж були то рідні голоси,
Ми кожний день у степ ішли по квіти, Тюльпани рвали, – степ ще так не цвів! Від краю і до краю пломенів, Горів, мов жар, ніде було ступити.
А мати квіти на пероні продавала, Принаймні так казала нам завжди, Сама ж солдатам роздавала молодим, Коли їх на фронти випроводжали.
Приходила натомлена вночі, Приносила хлібину чи тушонку І плакала, бо жінка похоронку В дорозі їй читала, плачучи.
А степ все цвів, і йшли, і йшли солдати, За Дон на Україну йшли і йшли, А ми тюльпани їм з надією несли, Щоб легше їм було до бою стати.
Ти знову, сестро, нині нагадала Мені той степ і ту страшну війну, Тюльпанів море, степову весну, Коли бійців ми на курганах виглядали.
Кубань, 1942 рік.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)