Григорій Косинка
СОН
Снилося…
Виткнулась на хвилю серед золотих кашташв моя дитяча любов, пронизана сонцем, і – така хороша, така мила згадка – заспівала весільно пісні:
Ой, будет ти, моя мати, тихо спати…
А краечком, обніжками поля замайоріли слова:
– Дитино, де твої сни золоти, де коні огненні і слова залізні, карбовані?..
I далі сірим степом лише зарошений, заквітчаний сон…
… Попереду ішла полова корова із зіркою на лобі, у неі на правому розі два стручки гороху і трішечки землі коло лоба, як вихор
А за ними стернею – п’ять маленьких дівчаток і два хлоці; дівчата несуть у руках широкі квітки з усатої пшениці, і по краях квіток сині дзвоники сплять; тільки хлоці несуть по торбині гороху, баском покрикують на скот і горнуть кийками пил на дорозі…
Дівчата співають, тихо, далі голосніше, а коли доганятимуть скот до села – дзвінко заспівають і затихнуть.
Тільки кучерява Оленка висмикнула із своеї квітки червону мачину і розтрусила ії пелюстки по дорозі, примовляючи:
Хай буде на жнива-а, Хай буде на жнива-а-а…
Жнива-а-а!
Снилося:
Кучерява Оленка – моя любов дитяча.
У вечері, коли зорі цілуються, я хотів дитиною піймать на синій налигач місяць і напоіти з криниці моеї любові, а криниця моя тоді у яблуневому цвіту цвіла…
I не піймав!..
… Степом короговки замість корів, чорні коні на зеленому житі копита стал или, борозни орали і поорали ми заквітчаний сон…
I знову краечком, обтяжками поля замайорши слова:
– Дитино, тоді розвіялись громами в житах зелених твої сни золоти, полетьга коні огненні і залізні слова любові у Байкал-озеро, мов сльози, покапали…
Кучерява Оленка з дикого поля до города приїхала: моя Оленка ходить невміло буйним містом – отак іде вулицею, зупиниться, на щоках зацвіте соромливий мак, вона засміеться і серйозно-серйозно прочитае на стовпі:
“Хиромантка. Узнаю судьбу по картам, линиям рук: настоящее, прошедшее, будущее”.
Прикладе палець до губів, а оком кине аж за Дніпро, на синібори:
– Єт, долю вгадуе!
Оленка знала чари кращі, ніж хіромантка майбутне: и бита, на студентську ногу, кімната, а особливо вікно, в кущ троянди закохане, знали такі таемниці, яких…
Місяця вже ніхто не ловив на сині налигач увечері, ні, просто він сам любовно заплутувався у телеграфний дріт і косим оком поглядав на білу кімнату Оленки:
– Хороший, та світи йом у дорогу… I зацвів тоді сум Оленки:
– … “Уже немае Андрія, Оленко… У нас як заспівали звечора кров’ю кулемети, то до самого ранку не вгавали: крилами били над кручами криваву теню, а вона сотала душу села і чіпляла тоненькі павутинки на заплакану дзвиницю, до хреста…
Вороне залізо лизало теню кулеметів і плювало нею у сліпе село, а чорна жужелиця нашими Зеленьками – на аршин…
– Курява дика, Оленко, була селами… “
Але місяць (він у городі, як селюк на балу) рішив посвяти коло вікна Оленки смкх, бо він був у той вечір веселий…
I зразу, читачу, над кленом синьо-зеленими рейками зацвіла блискавка, рвонула хмару сизу, а вітер торкнув стременами – момент – вихром на гриві вітру – дощ…
А Дніпром (Оленка яскраво це пам’ятае) пароход плив: такий собі сіренький, притертий “Чехов” – коли сонячно – свистить у машині, а негода – дна в Дніпрі шукае:
– Мабуть, раки віпли?
Це перед сумом Оленки підвівся на палубі Пилип Бойко, моргнув до матроса: “Мабуть, раки війли?”, і почав трусити в воду свою чорну, як рілля, онучу; вітер виправив ії, погладив обсмикані кінці і майнув до хмари…
– Все равно як знамя… – не втерпів Бойко; матрос гукнув за вітром “сім”, засміявся на Бойкове “знамя”, і “Чехов”, заплаканий, під дощ заляпав тихенько колесами: “сім, сім, пол… “.
За Бойком заворушилась одна свита, два піджачки і засмальцьований фрак; останній дригнув ногою з клумака свиту і, позіхаючи, промимрив:
– А воно харрашо… дощик і – хліба підуть…
Свита косо глянула на дощик, скривилась і тильки що хотіла одказать фракові нащот “хліба підуть”, як…
Жовті щелепи Бойка дико випнулись на обличчі, мов чепіги; сірі блискучі очі впилися до столика і люто заплигали на губах, горлянці спекулянта.
– Прошу, Марк Мойсеїч, Бульоновське, заводське, розкішне сало…
Кумедний Бойко дико заверещав:
– Ми голодуемо, пухнемо… Брешеш, проклята душа! Це мое сало…
Чуеш? О-о, дивись: попечена шкура – мое, мое!.. Я торш, коли ще не було голодухи…
I заплакав: просто одняв у здивованого спекулянта під ногами шкурку з-під сала, засміявся, а далі Почав
Свита глухо бовкнула в воду свое слово: “От що, брат, голод робить”, оглянулась і замовкла.
Здивований спекулянт загорнув помалу, не постшаючи, сало, сірий хліб, витрусив лушпиння яець у воду і сумно, з гдкою іроніею, проказав до Марка Мойсейовича:
– Чудак народ… Пропал апетит…
Марко Мойсейович прижмурив з презирством на дядю-шок око, соковито плюнув і закурив сигару.
Закурив…
А на сірих, жовтих обличчях селян димом закурилась зелено-сіра лють:
– Попихкують… Бачиш?!
Смішок затанцював на мішках, на воді і на сірих чепігах Бойка:
– Хі-хі-хі! Попихкують…
I ще буйшше від споминів зацвів сум Оленки; місяць похмарнів, минув телеграфний стовп над вікном і любовно обмережив стрімчасті зубці костьолу.
А ніч на хрестах зорі розвішала, і коли-не-коли промайне там вечірня краса і грязь города, промайне і – потухне…
I сонна снувала у пам’яті свій сум:
“Уже немае, Оленко, Андрія… “
– Ех, тільки останшй вечір дома, на селі сниться кумедний, заквітчаний сон…
– Останній раз із ним в саду гуляла… А тепер:
– Дід молиться прадідівською молитвою в саду, до зір, не повертае голови до попелища церкви, де співали кулемети, ні, перед ним – стара яблуня, одноліток діда, зогнулася, розп’яла на землі гілля, і кожна гілляка хитае ніжно в унісон дщово! молитви; ах, як це нехброше – довго-довго після дідовоі молитви гонить на призьбі рябий пес блохи, а на клені шелестить гусшь… Фе, гидота!..
– Олеся Андріяш дома? – Це крізь сон.
– Дома… – I щаслива сміялася спросоння: – Ич який… за яблуню ховаеться…
– Поднимайтесь, милая… Какой яблунька?..
… I поплила сорок п’ята ніч у тюрмі: спалені очі Оленки цілували грати, а сум ії налився як пашня, заполовів.
I коли синьоока красуня візьме в обійми вечір травня, і на стш! якраз над “парашою” розділить горіхом грати, і погойдне цей страшний, сірий сум піснею,- спалені очі орошують брудну лутку сльозами…
Сорок п’ята ніч кинула дротом телефону “маленьку неприемність” життя тюрми:
– Ви слухаете? В камері номер вісім повісилась Олеся Андріяш… Чуете, А н д р і я ш?
– Хм… Червона мачина… Жаль, жаль, але…
– Сорочку перервала і – на вратах… Слухаю. Неприемність, чорт!..
О ленка…
Степом короговки замість корів замайорита, чорні коні на зеленому житі копита сталили, борозни орали і поорали мій заквітчаний сон… і залізні слова Любові у Байкал-озеро, мов сльози, покапали…
Обсипався яблуневий цвіт: істежки засипав, і доріжки.
I сумом великим сотаеться над Зеленьками весільна теня матер! Оленки:
Ой будеш ти, моя мати, тихо спати…
1923
(1 votes, average: 5.00 out of 5)