Якось П. Г. Тичина сказав про Т. Шевченка та I. Франка: “…цілий всесвіт їхні душі творчо поглинали – і водночас на всесвіт світили самі…” Подібне можна сказати і про самого П. Тичину.
Видатний поет ХХ століття, талановитий, тонкий, оригінальний та, на жаль, майже зовсім неоцінений прозаїк і публіцист, цікавий критик та літературознавець – таким був Павло Тичина.
Поступово, але неухильно, поет знаходив свою, тільки йому притаманну, манеру письма. Кожний вірш П. Тичини – це особлива картина, яку читач уявляє собі. Усе передається
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Я пішов від озерця
Ти сказала мені: “Будь здоров!
Будь здоров, мій любий юначе!..”
Ах, а серце і досі ще плаче.
Я ішов від озерця
Тичина – поет від природи. Його вірші йдуть від душі, у них він вкладає частку себе. Його інтимна лірика вабить читача своєю чистотою почуттів кохання, оригінальністю образного мислення, описом почуттів героя:
О люба Iнно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз – ще й тлінно,
Сніги, сніги, сніги…
Я ваші очі пам’ятаю.
Як музику,
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Але П. Тичина – не тільки лірик, він ще й живописець. Його твори, які присвячені рідній природі України,- це теж картини. Вони володіють такою ж неповторною глибиною почуттів, як і інтимна лірика.
Я гадаю, що навіть людина, яка ніколи не бачила Вкраїну з її лісами, безкрайніми степами, зрозуміє, що це дійсно дуже гарна країна:
Там тополі у полі на волі
(Захід сонця за обрій поніс)
З буйним вітром свавільним і диким,
Струнко рвуться кудись у далечь.
Але в житті поета були часи, коли треба було писати – Війна. Палають міста і села. Усі піднялись на боротьбу з ворогом.
Поезія Тичини теж воювала, ненавиділа, окрилювала. Гнів і ненависть, ніжність і ліричність, філософська заглибленність у проблеми життя і смерті – ознаки його творчості періоду війни:
Тримайте ж високо звання бійця!
Вперед несіте прапор Перемоги!
Дітей звільняйте, матір і отця!
Як бити ворога – то до кінця
Сами ж бо не впадуть вони під ноги.