Іван Петрович Войницкий, “витончена, культурна людина”. Колись заради сестри, нині покійної, Дядько Ваня відмовився від своєї частки спадщини, потім на зароблені важкою одноманітною працею засобу викупила маєток, розплатився з боргами й все своє подальше життя присвятив служінню чоловікові сестри – світилу науки, професорові Серебрякову.
З виходом професора у відставку й приїздом його в Село життя Д. В. “вибилася з колії”. Для нього наступила пора гірких відкриттів: “Людина рівно двадцять п’ять років читає й пише про
Він терзається думкою, що його життя “загублена безповоротно, минуле нерозумно витрачене на дрібниці, а сьогодення жахливо по своїй безглуздості”. Досада й роздратування Дядько Ваня знаходять вихід у ненависті до професора. Це почуття ворожості підсилює спаленіла любов до його молодої дружини – Олені Андріївні, утвореній,
Одноманітно переслідує він її розмовами про свою любов. Злиться на “стару галку maman”, як і раніше осліплену блиском професорського імені
Думка про невірно прожите життя стає настирливою ідеєю Д. В. і провокує нервовий зрив. Почувши про рішення Серебрякова продати маєток, Дядько Ваня в осліпленні ненависті обвинувачує його: “Ти погубив моє життя… По твоїй милості я винищив, знищив кращі роки свого життя! Ти мій лютий ворог!” Д. В. з жахом відкриває для себе, що Серебряков не мав мети “морочити” його й тим більше “губити” його життя. У ньому не було й ні “погано спрямованої волі” (А.
П. Скафтимов), а є тільки приголомшлива щиросердечна глухота, що дозволяла йому довгі роки приймати жертовне служіння Д. В. як належне, без усякого почуття подяки. Цим Д. В. ображений найбільше: його особистість “закреслена” професором, віднесена до “деталей”, про які він ще не подумав, становлячи проект продажу маєтку. Розпач Д. В. перевищує його щиросердечні сили: “Пропало життя! Я талановитий, розумний, сміливий… Якби я жив нормально, то з мене міг би вийти Шопенгауэр, Достоєвський…
Я зарапортувався! Я з розуму сходжу…” Напруга розряджається пострілом у професора Серебрякова, що супроводжується дурною реплікою “Бац!”.
З гіркотою й почуттям сорому згадує про це пізніше Д. В.: “Розіграти такого дурня: стріляти два рази й жодного разу не потрапити!” Безглуздо, сміховинно закінчуються й спроби знайти винного в ложно прожитому житті, і самогубство, що не відбулося, і не запізніла любов, що вийшла
Професор із дружиною їдуть. Дядько Ваня дотримуючись угод домашніх, покірно прощається з ним: “Ти будеш акуратно одержувати те ж, що одержував і раніше. Усе буде по-старому”.
Він разом з улюбленою племінницею Сонею сідає за роботу й, клацаючи на рахунках, безрадісно підраховує: “И старого боргу залишилося два сімдесят п’ять… Масла пісного 20 фунтів… гречаної крупи…” Дріб’язковість підсумків підкреслює незначність змісту триваючого життя Д. В.- життя, не одухотвореною ніякою великою ідеєю, але – на відміну від колишнього років – уже позбавленої всякого помилкового самообдурення
Астров, найближчий друг Д. В., визначає їхнє положення – двох єдине пороти-
Дочних, інтелігентних людей у всьому повіті – як “безнадійне”. Втішлива філософія Соні про “небо в алмазах” і відпочинку в загробному житті не може зм’якшити ваги життя й щиросердечного болю Д. В.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)