Ленгстон Хуз Дядько Сем – Ніхто не вибирає собі батька, матір і кревних і не відповідає за них,- сказав Простак.- Ми відповідаємо тільки за тих, кого самі собі вибрали, з власної волі. Я вибрав собі Джойс.
Мою дружину, і люблю її. А кревна моя – Мінні, ота далека родичка, що причепилась до мене, відколи приїхала з Півночі. І все ж, бозна-чому, я й її люблю, хоч її часом несила витерпіти.
Може, тому, що Мінні певна, ніби розуміє мене, а я таки справді розумію її. – Загалом у вас із нею однакові інтереси,- зауважив я. – Загалом-так,-погодився
Мій дядько Сем теж далекий родич. Але дядька Сема я ніколи не бачив у вічі. – А я й не знав, що в тебе є дядько на ім’я Сем. – Є, аякже. І в тебе е. Але ми за нього не відповідаємо.
Я кажу про отого старигана в вузьких штанях, фраку й циліндрі зі смугасто-зоряною стрічкою, що живе на горищі Білого Дому, над президентом. Він, певно, вдівець, бо я щось ніколи не чув про тітку Семиху. Або старий парубок. Але мені кажуть, ніби він мій дядько.
– Аз якого ж це боку? – спитав я.- 3 материного?
Я кажу про Американця з великої літери, отого чолов’ягу з гострою борідкою. Отого, що з плакатів про набір до армії тиче мені пальцем у вічі: “Ти потрібен дядькові Семові!” Я, коли ще був у таких літах, що мене могли призвати, боявся його мало не до смерті. Але й тоді я мав до нього деякі запитання. Я казав: “Дядьку Семе, коли ти справді мій дядько, доведи це. Доведи, що &;#8216;ми з тобою кревні, перше ніж забрати мене до тієї своєї армії.
Родичі ми чи не родичі? Коли родичі, То чого ти такий білий, а я такий темношкірий? Поясни, дядьку Семе”. – Ну, і відповідав він тобі? – спитав я. – Ні,- відказав Простак.- Ось тому я й хочу знати, родич мені дядько Сем чи не родич. Він знає, що я не білий.
– Он як? – А сам він білий. – Он як? – Отож дядькові Семові не доводиться щоразу подавати скарги до верховного суду, коли він захоче на Півдні випити чашку кави,- сказав Простак.- І в штаті Міссісіпі йому не треба через суд добиватися свого права щоразу, як він захоче проголосувати. – Сегрегація минеться й рівність на виборах прийде свого часу,- відказав я. – І смерть також.
– Конституція, уряд, закон – тепер усі на боці негрів. – А дядько Сем? – спитав Простак. – Як символ уряду – безперечно. Згадай Рузвельта, Кеннеді, а тепер – Джонсона. – Фобеса, Барнета, Істленда,-докинув Простак.
– Я не смішки строю,- насупився я. – І я ні,- відказав Простак.- У них там, у Вашінгтоні, до біса циліндрів із смугасто-зоряними стрічками. Хай би дали й мені один. – Нащо? – Тоді я був би дядьком Семом.
– Ти говориш, як Ніпсі Рассел. Справді, в смугасто-зоряному циліндрі ти був би схожий на Ніпсі Рассела. – Ніпсі в телевізорі мені подобається,- відказав Простак,- тож я не від того, щоб на нього скидатися. Нехай би уряд надрукував такі великі плакати й вивісив у метро: Ніпсі Рассел у ролі дядька Сема.
Ні, таки треба, щоб був і чорношкірий дядько Сем. – Ах ти шовіністі – вигукнув я. – Як це слово означав те, що я думаю, то візьми його назад!- зажадав Простак. – Ні, воно означає не те, говори далі. – А що ж воно означає? – Людину, так просмерділу расизмом, що її ніхто не годен витримати.
Або, іншими словами, таку, як ти, коли хочеш зробити дядька Сема чорним. – Та хоч би шоколадним,- відказав Простак.- Або індіанином, як_ американські тубільці, або китайцем, як американські китайці, або японцем, як оті каліфорнійські нісеї. Адже ж тепер у моді інтеграція, то чом дядька Сема не намалюють таким, ніби його матінка інтегрувалася ще й раніш за нього?
– Чи ти тямиш, що кажеш? – спитав я.- Ти ж говориш про змішані шлюби, а не про інтеграцію. А той дядько Сем, що ти бачиш на плакатах,- він, звичайно, європевць із походження. – Отож мені й набридло весь час бачити свого дядька європейцем з походження,- не вгавав Простак.- Мені б хотілось нарешті побачити його таким, як я,- темношкірим. – Дядько Сем – це символ, я ж тобі казав.
Він не належить ні до якої раси чи групи. Символи не мають кольору. – Тоді я б хотів, щоб він став нарешті й моїм символом,- правив своєї Простак.- Я ще не бачив дядька Сема, схожого на мене. – Ти, здається, живеш у світі марень. Ось уяви собі, що завтра в газетах надрукують темношкірого дядька Сема.
Ти повіриш своїм очам? – Коли сам побачу, то повірю. І з Адама Клейтона Пауела теж був би непоганий дядько Сем. Або, коли хочеш молодшого, Гаррі Белафанте,- чим не красень? А найкращий – Сідні Пуатьє! Смугасто-зоряний дядько Сем!
Або, скажімо, “міс Америка”, вгорнена в прапор, як статуя Свободи. Я ще ніколи не бачив, щоб “міс Америка” була не біла. Якби я був художник, то часом малював би Америку схожою на Маріан Андерсоп.
Або на Клодію Макнейл, що з “Родзинок на сонці”. Ну скажи, хіба Клодія Макнейл не була б “міс Америкою” перший сорт – із такими цицьками, як у неї! – Мрій, мрій далі,- буркнув я. – Ну, а червоношкіру індіанку то вже напевне можна було б зробити “міс Америкою”,- сказав Простак.- Адже індіани були перші американці. Правда, тепер ковбої в кіно так потіснили їх назад, що вони вже стали останні американці.
Але ж на честь того, що колись вони були перші, годилось би, щоб були індіанські дядьки Семи й індіанські “міс Америки”. – Ну, голова індіанина принаймні була колись на центові. – А голови негра не було,- відказав Простак.- Нашої голови ніколи не було й на центові. Ні на однодоларовому папірці, ні на п’ятидоларовому, ні на десятці. І на поштовій марці після Букера Т. Вашінгтона не було жодного негра. – Недавно була марка з Фредеріком Дугласом,-заперечив я.-І взагалі негрів у Америці тільки десять процентів.
– Зате ми здіймаємо дев’яносто процентів гвалту,- відказав Простак,- отож я хочу, щоб на марці був Вершник свободи, або Мартін-Лютер Кінг, або я, вбраний, як дядько Сем. Ми вже скоро сто років як вільні. Не так воно легко прожити сто років у вільній країні, коли ти чорношкірий, тож я заслужив, щоб моя голова була на марці.
– А на якій? – спитав я. – На першій космічній марці, випущеній, щоб послати на орбіту – геть із земної кулі,- відповів Простак.- На волю! Я в образі дядька Сема – на листі, посланому па Місяць. – Ну, помрій, помрій, мрійнику,- сказав я.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)