Образ Іванова викликав рекордне число тлумачень у російській театральній критиці. У ньому укладений якийсь чеховський “секрет”, що провокує дослідників шукати всі нові пояснення особистості й характеру головного героя. У п’єсі немає чітко обкресленої, “рельєфної” фігури И. Дані лише версії його особистості, жодна з яких не є остаточною.
Як у справді “романному” герої, в И. залишається непоясненим “нерозчинний залишок людяності” (М. М. Бахтин). Традиційний драматичний конфлікт героя і його оточення Чехов замінив
Персонажі п’єси називають И. “психопатом” і “нюней”, “Тартюфом” і “піднесеним шахраєм”, “жох чоловіком” і “пройдою”. Його вчинки тлумачаться гранично примітивно: “Женився на своєї жидовке й так, бедний, розраховував, що батько й мати за нею золоті гори дадуть, а вийшло зовсім навпроти…”; “Сару не вдалося ограбувати, замучив її й у труну уклав, тепер знайшов іншу…”; “до Зюзюшкиним скринь підбирається…”. Але ці вульгарні й грубі
Подібні судження спростовуються піднесеним відношенням обох люблячих його жінок – Сари й Сашка; ніжною дружбою старого університетського товариша Лебедєва; тим, що що образив И. доктор Львів був негайно викликаний на дуель керуючим маєтком Боркиним і графом Шабельским – настільки несправедливо було привселюдно кинуте в особу И. слово “негідник”. Нарешті, зміст монологів И., у яких розкривається пренаступне його почуття провини, остаточно спростовує слухи й плітки, що оточують у п’єсі особистість героя
Екзистенціальна – невмотивована й непояснена – туга переслідує И.: спілкування з людьми сприймається їм як тяжкий обов’язок; необхідність господарювати – як безглузде й нікчемне заняття; суспільні обов’язки “неодмінного члена по селянських справах присутності” – як суєта й абракадабра
“Колишній” И. жив воодушевленно й наповнення, запалювався безліччю високих ідей. “Нинішній” – зневірився в них і, грунтуючись на власному досвіді, дає молодому докторові Львову скептична рада: “Голубчик, не воюйте ви поодинці з тисячами, не боріться із млинами, не бийтеся чолом об стіни… Так зберігає вас Бог від усіляких раціональних господарств, незвичайних шкіл, гарячих мовлень…”
Іванов стомлений, втомлений, що надірвався від цілої купи різних дрібниць, не витримав випробування повсякденністю, буденною звичайністю життя. Він намагається зрозуміти причини свого “перетворення” і не знаходить виразної відповіді: “Я вмираю від сорому при думці, що я, здорова, сильна людина, звернувся не те в Гамлета, не те в Манфреда, не те в зайві люди… Це обурює мою гордість, сором гнітить мене, і я страждаю…” На здогад Лебедєва (“Тебе, брат, середовище заїла”) И. коротко відповідає: “Нерозумно, Паша, і старо”.
Іванов нудиться “невизначеним почуттям провини” (А. П. Чехов) і доходить до розпачу: “Просто хоч кулю в чоло!” По зауваженню Чехова, “життя немає до цієї ніякої справи. Вона пред’являє до нього свої законні вимоги, і він – хочеш не хочеш – повинен вирішувати питання”. Сара вимогливо чекає від И. повернення колишньої любові; Сашко вимагає “щиросердечного підйому”; Боркин жадає поговорити про керування маєтком; Шабельскому потрібно увага; докторові Львову необхідно висловити свої “чесні” обвинувачення; Лебедєву – поговорити про грошову позику. И. нема чим відповісти на ці очікування.
Його провідна емоція – “відраза” до життя: “Знову в мене таке почуття, начебто я мухомору об’ївся. Знову”.
Замкнутість И. у життєвому, ідейному тупику – безвихідна, жоден із пропонованих йому варіантів порятунку з “пастки” не годиться. Він не може піти раді Сари спробувати “як колись співати, сміятися, гніватися” – почуття вмерли. Він тим більше не може прийняти жартівливе речення Сашка “бежимте в Америку”, оскільки йому й “до цього порога лінь дійти”. Не в силах він захопитися заново проектами “раціонального господарства”. Але й “заспокоїти свій розум” і “дивитися на речі просто”, як пропонує бажаючий йому добра Лебедєв, для И. теж неможливо.
Він втратив “почуття життя” і сам виявляється “непридатний” для життя (А. П. Скафтимов). Його внутрішня Драма знаходить своє завершення у фінальному самогубстві
“Такі люди, як Іванов, не вирішують питань, а падають під їхньою вагою”,- писав Чехов. “Духовна хвороба” російської інтелігенції епохи “безвременья” знайшла своє художнє вираження в образі Й.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)