Герменевтика (грецьк. hermeneutikos – пояснюю, тлумачу) – у первісному значенні – напрям наукової діяльності, пов’язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії – з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів – з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами. Г. є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і в першу чергу історичних наук), які займаються писемними пам’ятками (історії
Основи Г. як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф. Шлейєрмахером (1768-1834). В. Дільтей (1833-1911) розвивав Г. як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою Г., за В. Дільтеєм, є “психологія, що розуміє”, – безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного Життя. М. Хайдегтер (1889-1976) онтологізував Г.: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації
Саме він став основоположником філософської Г., вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола. Звідси випливають тези Гадамера: 1) інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною; 2) розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора. Ці та ін. положення філософської Г. (а в 70-80 pp. нові положення сформулювали П. Рікер, Е. Корет та ін.) справили великий вплив на представників літературної Г. (Г.-Р.
Яусс” В. Ізер та ін.), котра застосувала філософію інтерпретації до тлумачення художніх текстів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)