ГАВЕЛ, Вацлав

(нар. 1936)

ГАВЕЛ, Вацлав (Havel, Vaclav – нар. 5.10.1936, Прага) – чеський драматург, екс-президент Чехії.

Гавел народився у Празі в родині власника празької кіностудії “Баррандов”. У 1951 p. він закінчив восьмирічну школу. Працюючи хіміком-лаборантом, паралельно здобував освіту у вечірній гімназії, яку закінчив у 1955 р. З двадцятилітнього віку Гавел почав публікуватися у літературних і театральних виданнях.

З міркувань кадрової політики його не могли прийняти в гуманітарний вуз, тому він два роки провчився у Чеському політехнічному інституті,

після чого був призваний на військову службу. Після демобілізації Гавел працював робітником сцени в театрі “ABC”, а з 1960 р. влаштувався у театр “На забрадлі” (“Na Zabradli”).

У 1967 р. Гавелу вдалося закінчити театральний факультет Празької академії музичного і театрального мистецтв, а наступного року він став членом “Клубу активних безпартійних” і головою “Клубу незалежних письменників”. Під час подій Празької весни 1968 р. Гавел вів активну пропагандистську роботу, а після придушення демократії, переслідуваний режимом, працював різноробочим на різних підприємствах. Його твори у цей час

були заборонені, а п’єси вилучені з репертуарів чеських театрів. Незважаючи на це, Гавел продовжував активно займатися політичною діяльністю.

У 1977 р. він став одним із засновники громадського руху “Хартія-77” – неформального об’єднання чеських правозахисників, яке ставило за мету моральне відродження суспільства. Одночасно Гавел працював над філософсько-політичним трактатом “Сила безсилих”, у якому піддав різкій критиці тоталітарну систему. За свою правозахисну діяльність він тричі потрапляв у в’язницю, де загалом провів 5 років.

У 1983 р. у самвидаві вийшли написані ним у тюрмі публіцистичні “Листи до Ольги” (“Dopisy Olze”). У лютому 1984 р. Гавел написав доповідь “Політика та сумління” (“Politika a svedomi”), яка призначалася для прочитання в Тулузькому університеті, де йому було присвоєно звання почесного доктора наук. У Лондоні в цей час побачила світ об’ємна збірка філософських праць, фейлетонів, статей, протестів, заяв та інтерв’ю Гавела. За ці твори, а також за свої п’єси і одночасно активну правозахисну діяльність Гавел був нагороджений кількома авторитетними міжнародними преміями: премією Еразма Роттердамського (1986), премією миру західнонімецьких книготорговців, премією Улофа Пальме (1989).

Останній арешт Г. відбувся в лютому 1989 р. Суд засудив його до дев’ятимісячного ув’язнення, але це спричинило таку хвилю міжнародного обурення і протестів, що вже в травні влада змушена була його звільнити. 29 грудня 1989 р. Гавела обрали президентом Чехословацької Соціалістичної Республіки (з квітня 1990 р. ЧСФР).

До драматургії Гавел вперше звернувся ще наприкінці 50-х pp., коли працював робітником сцени в театрах “ABC” і “На забрадлі”. Його перша самостійна п’єса “Свято в саду” була поставлена в театрі “На забрадлі” в 1963 р. У цій п’єсі, як і в п’єсах Гавела 60-х pp. – “Повідомлення (1965) і “Важко сконцентруватися” (1968), відобразилися прагнення драматурга до демократизації та лібералізації чеського суспільства та його культурного життя, хоча тема дисидентства, яка пізніше стане в творчості Гавела однією із ключових, тут ще в повний голос не звучить.

Драматургічний стиль Гавела в цілому тяжіє до театру абсурду. В основі сюжету більшості з його творів лежить певна ситуація, пов’язана з якоюсь соціальною чи морально-етичною проблемою людського існування, яку драматург розкриває шляхом такого її гіперболічного й алегоричного загострення, яке доводить цю ситуацію до цілковитого абсурду. Цей прийом особисто Гавел характеризує як інтелектуальний гумор.

У п’єсах Гавела багато гротеску, іронії, сатири, елементів пародії. Значну роль у побудові сюжету у Гавела відіграють фантастика, недомовленість, повтори окремих мотивів і реплік, які рефреном проходять через текст кожної з його п’єс, проявляються через вчинки та репліки персонажів, посилюючи цим комічний ефект. Основний об’єкт зображення драматурга – це чеська політична дійсність, яка, незважаючи на завуальованість елементами фантастики та алегорії, легко пізнається у кожній з його п’єс.

Об’єкт пародії Гавела – це деформована мораль тоталітарного суспільства, найчастіше пов’язана з проявами кар’єризму, міщанства, бюрократизму, демагогії. Провідну тему своєї драматургії Гавел визначив як “тему ідентичності людини, тотожності людини самій собі”. У центрі уваги будь-якої з п’єс чеського драматурга перебуває криза людської особистості, проблема цілковитої або часткової втрати людиною свого “я”.

Цю проблему драматург ставить не тільки у вузько-політичному, а й у більш глобальному філософському масштабі, вважаючи, що криза людського “я” – це одна з найсерйозніших проблем нашого часу, проблема, пов’язана з тим, що людина, внаслідок того, що її свідомістю постійно намагаються маніпулювати якісь зовнішні суспільні сили, втрачає своє “я” і перестає бути активним суб’єктом буття.

У 70-х pp., коли Гавел вже був у списках заборонених авторів, він створив п’єси, пронизані дисидентськими й автобіографічними мотивами, – “Змовники” (1972), “Опера жебраків” (“Zebracka opera”, 1972), “Готель у горах” (“Horsky hotel”, 1976). Поміж п’єс Гавела 70-х pp. особливо виділяється т. зв. “ванеківський” триптих, який відносять до вершин творчого спадку драматурга. Свою назву триптих отримав від імені головного персонажа двох із цих п’єс – Ванека.

Перша з цих п’єс – “Аудієнція” (“Audience”) – була написана в 1975, а наступна, “Протест” (“Protest”), у якій діє Ванек, – 1978 pp. Головний герой третьої п’єси триптиху – “Вернісаж” (“Vernizaz”), яка з’явилася в 1975 p., – не Ванек, але типологічно цей образ йому повністю тотожний. У цьому образі Гавел розкрив тип тактовної людини, майже сором’язливої, котра більше мовчить, аніж говорить, але самою своєю присутністю змушує інших людей розкриватися, виявляти себе, обгрунтовувати чи маскувати свою моральну позицію.

Характерною рисою цього образу є й значна доля автобіографізму, зокрема в ньому відображений період життя Гавела після 1968 p., коли він зазнавав політичних гонінь і змушений був працювати різноробочим на різних підприємствах.

У 80-х pp. Гавел написав п’єси “Largo desolate” (1984), “Спокуса” (1985) і “Реконструкція” (1988). Найкращою з-поміж них вважають першу п’єсу. У “Largo desolate” (назва буквально перекладається як “журливе ларго”; ларго – термін на означення дуже повільного темпу в музиці) Гавел поставив проблему суспільного статусу діяча дисидентського руху.

Сама по собі ця проблема важлива і серйозна, але в п’єсі вона вирішується в комічному освітленні, хоча й з відтінком трагічності. Гавел намагається в ній розкрити дану проблему немовби з двох діаметрально протилежних сторін: зсередини, тобто через душу самого дисидента, і ззовні, тобто через реакцію на його вчинки та поведінку його оточення. Джерелом комізму з внутрішнього боку служить ситуація душевної дисгармонії, розбалансованості між високим суспільним обов’язком, який диктує статус дисидента, і морально-психологічною суттю людини, котра стає носієм цього статусу. Із зовнішньої сторони джерелом комізму служить те цілком обивательське уявлення про дисидентство, носієм якого у п’єсі виступає оточення головного героя, зокрема доктор філософії Леопольд Копршива, людина в дисидентському русі, власне, майже випадкова.

В. Назарець