На галері, на турецькій
I до лави там прикутий,
Руки на весло поклавши,
Очі втупивши додолу,
Він, драгутівський невільник,
Біля узбереж Марбельї
Нарікав під звук суворий
Ланцюга й весла своїх:
“О святе іспанське море,
Славний береже і чистий,
Коне, де незмірна безліч
Сталася нещасть наморських!
Ти ж бо є те саме море,
Що прибоями цілує
Краю батьківського мури,
Короновані і горді.
Про дружину принеси ти
Вістку і скажи, чи щирі
Плач її і всі зітхання,
Що мені і тут лунають.
Бо
Ще оплакує, як легко
Ти могло б південні води
Перлами перевершити!
Дай же, о криваве море,
Відповідь; тобі не тяжко
Це вчинити, якщо правда,
Що і води мають мову.
Але ти німуй, о море,
Якщо смерть її забрала;
Хоч цього не сміє статись,
Бо живу я поза нею,
Бо прожив я десять років
Без свободи і без неї
В вічній каторзі при веслах
Не вбиває сум нікого”.
Враз потужно розгорнулось
Шестеро вітрил галерних,
I звелів йому наглядач
Всю свою ужити силу.
Amarrado al duro banco
De una galera turquesca,
Ambas manos en el remo
Y ambos ojos en la tierra,
Un forzado de Dragut
En
Se quejaba al ronco son
Del remo y de la cadena:
“jOh sagrado mar de Espana,
Famosa playa serena,
Teatro donde se han hecho
Cien mil navales tragedias!,
Pues eres tu el mismo mar
Que con tus crecientes besas
Las murallas de mi patria,
Coronadas y soberbias,
Traeme nuevas de mi esposa
Y dime si han sido ciertas
Las lagrimas y suspiros
Que me dice por sus letras,
Porque si es verdad que llora
Mi cautiverio en tu arena,
Bien puedes al mar del Sur
Vencer en lucientes perlas.
Dame ya, sagrado mar,
A mis demandas respuesta,
Que bien puedes, si es verdad,
Que las aguas tienen lengua,
Pero, pues no me respondes,
Sin duda alguna que es muerta,
Aunque no lo debe ser,
Porque vivo yo en su ausencia.
JPues he vivido diez anos
Sin libertad y sin ella,
Siempre al remo condenado,
A nadie mataran penas!
En esto se descubrieron
De la Religion seis velas,
Y el comitre mando usar
Al forzado de su fuerza.
Розквіт бароко збігається з посиленням релігійних почуттів у всіх західноєвропейських літературах. Митці XVII століття заперечували твердження гуманістів, що людина є істотою доброчесною. Повернувшись до середньовічної ідеології, поети бароко викривали гріховність людини і проповідували необхідність подолання її ницих схильностей через звернення до Бога та зміцнення віри.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)