Хто хоче писати для всіх часів, той повинен бути короткий, стислий і обмежений істотним: він повинен до скнарості замислюватися над кожною фразою й над кожним словом… Артур Шопенгауэр Протягом усього творчого шляху Тургенєв прагнув з’єднати свої філософські й художні шукання, з’єднати поезію й прозу. Це в досконалості вдається письменникові в його останньому добутку – “Віршах у прозі”.
За п’ять років (1877-1882) було написано біля вісімдесятьох мініатюр, різноманітних по змісту й формі, що поєднує питання філософії, моралі,
Яка би тема не зачіпалася у віршах, у які би образи й жанри вона не наділялася, у них завжди чітко відчувається голос автора. Написані під кінець літературної діяльності, “Вірша в прозі” у концентрованій формі виражають багаторічні філософські роздуми Тургенєва, різні грані його духовного вигляду. У художньому світі письменника завжди протистояли один одному два голоси: пантеїстичне преклоніння перед красою й досконалістю природного життя конкурувалася у свідомості Тургенєва із шопенгауэровским
Закоханість у земне життя з її зухвалою, скороминущою красою не виключає трагічних нот, думок про кінцівку людського життя. Свідомість обмеженості буття переборюється жагучим бажанням жити, що доходить до спраги безсмертя й зухвалої надії, що людська індивідуальність не зникне, а краса явища, досягши повноти, не згасне
Дуалізм світорозуміння Тургенєва визначає внутрішню полемічність рішення ряду філософських проблем, що становлять основу “Віршів у прозі”: життя й смерть; любов як вища форма буття, усередині якого можливе злиття небесні й земного; релігійні мотиви й інтерпретація образа Христа. Головною особливістю циклу віршів є злиття індивідуального й загального. Ліричний герой навіть у самих таємних роздумах виступає виразником вселюдського змісту
У мініатюрах розкриваються різноманітні грані духу, якому властива не тільки напружена пристрасть життєлюбства, але й думка, звернена до універсального плану буття. Звідси виникає подвійність підходу до проблеми життя й смерті. З одного боку, Тургенєв виступає спадкоємцем Шопенгауэра, затверджуючи бесприютность і тлінність людського існування
Це дає можливість говорити про катастрофізм свідомості письменника, обумовленим як загальсвітоглядним настроем, так і особливостями життя останнього років і наближенням старості. З іншого боку, Тургенєв не цілком удоволений песимізмом Шопенгауэра, відповідно до якого, життя є прояв темної й безглуздої волі. Дві грані проблеми втілені у двох групах віршів
Думка про трагічну самітність і безпорадність перед особою смерті розкривається у віршах “Баба”, “Кінець світу”, “Собака”, “Морське плавання”, “Суперник”. Звернувшись безпосередньо до аналізу названих добутків, легко простежити еволюцію проблеми й наповнення її новими нюансами. Думка про людську незначність стає наскрізним мотивом у циклі й у кожній лірико-філософській мініатюрі розробляється з додатковими відтінками. “Баба” в однойменному фрагменті персоніфікує долю й веде людину тільки кмогиле.
Невідворотність смерті – доля людини. Споконвічний жах людину перед смертю здобуває в цьому вірші зовсім песимістичний характер. Смерть стає єдиною реальністю для індивіда, узятого поза суспільними зв’язками, поза його соціальністю.
Людина, що виступає тут як біологічну істоту, співвідносить себе із всесвітнім миром. Перед його особою він почуває себе незначним і випадковим
Трагічне уособлення смерті, її неминучості поступається місцем песимістичному тлумаченню. Це настрій катастрофічності буття знаходить граничне вираження у вірш “Кінець світу” з підзаголовком “Сон”. Оповідачеві чудиться незвичайна подія: провалилася земля, море обступило вцілілий будиночок на колі, “воно росте, росте величезно… суцільна дивовижна хвиля морозним вихром несеться, крутится тьмою кромішньої”.
Наступає кінець світу: “Темрява… темрява вічна!
” Очікування кінця світу зв’язується з Росією, ті, що зібралися люди обійняті жахом від очікування катастрофи, що насувається. У подібному трактуванні проблем життя й смерті позначилися індивідуалістична настроєність ліричного героя, що почуває себе слабким і нещасним відщепенцем, він бачить перед собою ціле й боїться його. Смерть сприймається як космічна катастрофа, перед особою якої всі цінності втрачають свій зміст. Смерть стає єдиною абсолютною реальністю
Психологію жаху й страху письменник зв’язує із запереченням вищого розуму у всесвіті, глибинних сутнісних сил. У мініатюрах “Собака” і “Морське плавання” розробляється та ж тема безпорадності й приреченості людини, але з новими відтінками в розвитку цього мотиву. У вірші “Собака” людина й тварина виявляються рідними братами перед особою смерті, остаточного руйнування. Вони поєднуються загальною сутністю, “трепетним вогником” життя й страхом втратити його.
Людина, що володіє самосвідомістю, розуміє трагічну долю всього живого на землі, а собака “німа, вона без слів, вона сама себе не розуміє…” Але “та сама життя тиснеться лякливо до інший”.
Солідарність людини із твариною, готовність співчувати йому, теж приреченому на загибель, – от те нове, котре вноситься в розробку цієї Теми “людської незначності” фрагментом “Собака”. В “Морському плаванні” на пароплаві два пасажири: людина й маленька мавпочка, прив’язана до однієї з ослонів палуби. У примарній імлистій пустелі моря, у цілковитій самітності вони відчули споріднення й радість
(1 votes, average: 5.00 out of 5)