Національна своєрідність будь-якого народу проявляється здебільшого у спілкуванні, в тому, що називається етикетом (від французького слова, що означає “етикетка”, “ярлик”), тобто є сукупністю правил поведінки, які регулюють зовнішні прояви людських взаємин. Етикет складається з мови знаків, символів, словесних формул, жестів, міміки тощо. Все це є тим, що не висловити, особливо в емоційно напружених ситуаціях.
Мова символів глибоко національна.
У нашого народу є своя система поглядів, яка відображає національний характер,
Землеробську сутність ментальності українців бачимо в народній космогонії (наприклад, лише в українців існує міф про “земне” походження людини: чоловіка Бог зліпив із землі, жінку
Козацька ментальність, навпаки, надає пріоритет чоловікові – лицарю, прихильникові ідеї походу – на відміну від жіночої прихильності до землі, до житла; вона принижує статус жінки як символу стабільності і землеробської праці. Саме на цих двох принципах української ментальності й будується етикет нашого народу.
Прийом гостей не перетворився в українському середовищі в норму звичаєвого права (як у народів Кавказу), а був і залишився цілком у сфері моралі – взагалі не регламентувався строго. Разом з тим, хоча українське житло було так само відкрито для будь-якого гостя або жебрака, як і у народів Кавказу, деякі умови прийому гостей були досить жорсткими. Наприклад, не прийнято було ходити в гості під час польових робіт, засуджувалося ходіння в гості і в будні дні, окрім відвідин у господарських справах. У цьому випадку ритуал прийому гостя спрощувався. Але обов’язкове правило запрошення – зайти в будинок “хоча б на хвилинку”.
Переступити поріг будинку означало виявити повагу до домочадців та їх предків, які, за повір’ям, жили під порогом. Господарі намагалися посадити гостя за стіл і подати хліб з сіллю; в південних районах України було прийнято подавати виноградне вино – “один келишок”. Якщо ж гість не мав часу пригощатися, його запрошували просто присісти, бо інакше “старостам не сидіти в цьому будинку”.
Ритуал прийому гостя ускладнювався, якщо спеціально приходили в гості Приводом були свята. У деяких районах України число свят, коли можна було ходити в гості, обмежувалося. На Тернопільщині, наприклад, гостювали лише в дні Івана та Михайла, на Одещині – на храмові свята.
Щодо неділі, то в цей день всюди по Україні збиралися тільки родичі.
В гості приходили за запрошенням. Воно звучало в кінці : “Приходьте вже й ви до нас”. До приходу гостей ретельно готувалися: пекли хліб, готували святкові страви, подарунки дітям, яких прийнято було залишати вдома.
У гості теж прямували з подарунками: окрайцем хліба і горілкою. Господарі в кінці “одарювали” гостей хлібом і пирогами. На весілля дарували чоботи і черевики – батькам молодої, рушники або хустки – весільним чинам, крижмо – бабі-повитусі.
Подарунки були скоріше символами прихильності і дружби, ніж еквівалентами економічної цінності. Такими вони стають пізніше, і це пов’язано з шлюбними угодами.
Обов’язковий компонент прийому гостей – трапеза. Гостей садили на почесне місце. Господарі не сідали за стіл, а прислужували і весь час пригощали. Сигналом до закінчення трапези було внесення хліба з сіллю.
Гості дякували словами: “Спасибі за хліб, за сіль, за кашу і милість вашу”. Всі співтрапезники були об’єднані ідеєю вдячності духам предків і Всевишньому. Тому трапеза – серцевина української і взагалі східнослов’янської гостинності.
Інший сторінкою українського народного етикету є таке явище, як благожеланія. Воно складається з вітання, прощання, поздоровлення, співчуття, вибачення, подяки тощо. Благожеланія неодмінно передбачає взаємність.
Для виявлення благожеланія серед українців мають значення, насамперед, візуальні засоби, а потім вже словесні. Наприклад, замість тривалого словесного пояснення старостами мети свого приходу вони просто застеляють стіл принесеної з собою скатертиною; згода дівчини на шлюб замінювалася сором’язливим колупанням печі.
Ритуал вітання в українців досить складний Звичайним було рукостискання і слова: “Добрий день (ранок, вечір)”. Жінки при зустрічі обіймалися, цілувалися і говорили: “Слава Богу!”. На Волині чоловіки знімали капелюхи і цілували жінці руку.
Поширеним в західній частині України було привітання: “Слава Ісусу!”, “Навіки Богу слава!”. У Південній Буковині зберігся архаїчний звичай цілування ніг свекру і свекрусі молодої під час весільних обрядів. Відповідно світоглядним уявленням українців, будь-який фізичний дотик означав передачу магічної сили – позитивної або негативної. Враховуючи це, народ поступово сформував деякі стереотипи щодо уникнення небезпечних контактів.
Не рекомендувалося, наприклад, вітати людей, які мали погану репутацію. Обмежувалися привітальні контакти і з жінками, оскільки серед них могли бути відьми. Під руку чоловік і жінка йшли тільки під вінець. Існували ритуальні дотики.
Старовинної є традиція цілування. Цілування землі при виголошуванні клятви веде початок у нашого народу від запорізького козацтва. Взагалі функція поцілунку полягає в передачі доброзичливості та здоров’я. Етимологія слова “поцілунок” така: воно походить від слова “цілісність”, тобто “здоров’я”.
Звідси і слово “цілитель” – народний лікар. Цілували, якщо хотіли почати обопільну симпатію, запобігти шкоду, заспокоїти дитину. Якщо хотіли врятувати стадо, цілували табунника.
Щоб приносили приплід домашні тварини, цілували і їх.
Поцілунок мав значення і при прощанні – прощання і прощення колись ототожнювалися. В “Прощену неділю” напередодні Великого поста цілували рідних і знайомих.
Жестом вітання є підняття рук догори. Це старовинний жест адорації – знак найвищого виявлення почуттів. У багатьох народів – це символ звернення до Бога.
З піднятими руками зображувалася Оранта – заступниця всіх людей. Те ж можна сказати про слов’янську богиню Берегиню.
В українському народному середовищі сформувалися два типи поведінки: почесний і звичайний. Перший характеризувався стриманою пластикою, урочистістю, другий допускав поспішність, уособлював земне життя. Крайній прояв звичайної поведінки мали “бісівські” риси – кривляння, смикання, регіт тощо.
Все це засуджувалося народом.
Почесний тип поведінки пов’язаний з давніми слов’янськими уявленнями. Почесною стороною вважався схід: звідти сходило сонце, прямувало тепло і життя. Тільки по ходу сонця йшла молода запрошувати гостей на весілля. Зазвичай дверима на схід був орієнтований український дім. Статус почесної людини підкреслювався або стороною світу, або просторовим піднесенням.
У праукраїнців глава родини займав найвигідніше місце – біля вогнища на піднесенні (а це – привілей божества: так небесне переносилося на землю).
Стіл як об’єкт, пов’язаний за ритуалом шанування, з’явився в українському домі з прийняттям християнства, коли було потрібно місце для божниці. Отже, ідеологічна основа українського житла з’єднала дві релігії – язичницьку (піч) і християнську (стіл як його духовний центр). Навколо столу водили молодих під час весілля, носили новонароджених тощо.
Почесне місце було на покуті. У звичайній ситуації його займав глава родини, під час гостин – почесний гість, на весіллі – молодий з молодою, коли народжувалася дитина – баба-повитуха, під час хрестин – кум. У святкові дні особливо дотримувалися ритуалу: на чолі столу сидів батько (або старший син, що перебуває в шлюбі, або мати).
По праву сторону (тобто на почесному місці ) від глави сім’ї сиділа його дружина.
Привітання завжди починали зі старших (при цьому вищих за соціальним станом). Коли приходили в будинок, вітали, насамперед, чоловіка, підкреслюючи престиж глави сім’ї.
Традиційні етнічні стереотипи становлять основу і сучасного спілкування, щоправда, виступаючи системою етикетних норм і правил поведінки без їх колишньої міфологізації. Разом з тим посилюється акцент на загальнолюдські цінності, закріплення яких у свідомості людей відбувається в національних формах.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)