Едгар Аллан По Золотий жук Перекладач: Р. I. Доценко Джерело: З книги:По Е. Золотий жук:- К.:Дніпро, 2001 Го-го!
Він скаче, мов скажений: Його тарантул укусив. “УСІ ПОМИЛЯЮТЬСЯ” Багато років тому я був заприятелював з таким собі містером Вільямом Леграном.
Він походив з давнього гугенотського роду і колись був маєтний. Але ціла низка знегод довела його мало не до вбозтва, і, щоб уникнути принижень, неминучих при втраті багатства, він вибрався з Нью-Орлеана, міста своїх предків, і поселився на Салівеновому острові поблизу Чарльстона у штаті
Від материка острів відділяє ледве помітна протока, де течія насилу пробиває собі шлях крізь намул та густий очерет,- улюблене пристановище болотяних куріпок. Рослинність на острові, як і можна було сподіватись, не багата і хирлява. Великих дерев не побачиш. Біля західного кінця острова, де споруджено форт Моултрі і де стоїть кілька жалюгідних осель, в яких улітку живуть утікачі від чарльстонської куряви й пропасниці, можна ще знайти колючу карлувату
Серед цих чагарів, ближче до східного, найвіддаленішого від материка, кінця острова Легран поставив собі невеличку хатину, в якій і жив, коли мені судилося випадково з ним познайомитись. Наше знайомство незабаром перетворилося на дружбу, бо у вдачі цього відлюдника чимало було такого, що збуджувало цікавість і викликало повагу. Легран мав добру освіту й надзвичайно сильний розум, але був заражений мізантропією, і раз у раз то проймався запалом, то впадав у меланхолію. У нього було багато книжок, хоч заглядав до них він рідко, натомість воліючи ходити на полювання та ловити рибу або блукати над берегом і в миртових заростях, де вишукував різні мушлі та комахи. Його колекції комах позаздрив би навіть Свамердам.
У цих мандрах Леграна звичайно супроводив старий негр на ім’я Джупітер. Відпущений на волю ще до того, як зубожіла господарева родина, він, одначе, вважав за свій обов’язок і далі залишатися при молодому “маса Вілові”, і ні добром, ні злом його не можна було від цього відвернути. Родичі Легранові, здається, ще й підтримували цю затятість у негрові, маючи певність, що Легран трохи схибнувся і, отже, потребує постійного догляду й опіки. Сувора зима на широті Салівенового острова – рідкісне явище, і восени майже ніколи не доводиться обігрівати приміщення.
Проте в середині жовтня 18++ року випав досить таки холодний день. Саме перед заходом сонця я нарешті пробився крізь хащі до хатини приятеля, що його не бачив уже кілька тижнів. Мешкав я тоді у Чарльстоні, за дев’ять миль від острова, перебратися на який у ті часи було куди тяжче, ніж тепер. Добувшись до хатини, я постукав, як звичайно, а не почувши відповіді, дістав ключа з відомого мені сховку, відімкнув двері й увійшов.
У каміні палахкотів яскравий вогонь. Це була несподіванка, і аж ніяк не неприємна. Я скинув пальто, вмостився у кріслі перед тріскучими поліняками і став терпляче дожидати господарів. Вони повернулися, тільки-то смеркло, і привітали мене вельми щиро. Джупітер, широко усміхаючись, заходився готувати на вечерю болотяних куріпок.
Леграна посів черговий напад гарячкового запалу – інакше, мабуть, і не скажеш. Він знайшов новий різновид двостулкового молюска, та ще й більше того – вистежив і з Джупітеровою допомогою вполював жука, нібито зовсім невідомого науці, і завтра збирався вислухати мою думку про нього. – А чом не сьогодні? – запитав я, потираючи руки над вогнем і подумки посилаючи під три чорти все жукове поріддя. – Якби ж знаття, що ви тут! – вигукнув Легран.- Але я вас так давно вже не бачив, і звідки ж мені здогадатися, що ви саме сьогодні завітаєте?
Дорогою додому ми зустріли лейтенанта Дж++ з форту, і я, з головою не порадившись, дав йому на вечір жука. Отож до ранку вам його ніяк не побачити. Переночуйте в нас, і на світанку я пошлю Джупа, щоб приніс жука. Такої краси скільки світ світом не бувало! – Це ви про світанок?
– &;#8216;Кий там світанок! Жук, от що. Він яскраво-золотої барви, завбільшки з великий горіх гікорії і має дві чорні, як вугіль, цятки вгорі на спині, а третю таку саму – внизу. Вусики тоненькі… – Тоненькі, але важкенькі! – докинув своє слово Джупітер.- Та цей жук із щирого золота, все до цятки в ньому золоте, усередині й зверху,- такого важкого жука я зроду-віку не бачив.
– Нехай і так, Джупе,- відказав Легран занадто вже поважним тоном,- але це не підстава, щоб ми їли пересмажену дичину. Жук і справді такої барви,- Легран обернувся до мене,- що я майже згоден із Джупітером. Надкрильця мають такий металевий відблиск, якого ви ще ніколи не бачили.
А втім, завтра й самі переконаєтесь. А тим часом я ось вам покажу, якої він форми. Сказавши це, Легран сів до невеликого столу, де лежали перо й чорнило, але не було видно ані клаптика паперу. Попорпався він у шухляді – проте й там теж паперу не знайшлося. – Нічого,- сказав урешті Легран,- нам і цього вистачить.
Він дістав з кишені камізельки клапоть, як мені видалося, дуже брудного паперу і став побіжно накреслювати на ньому обриси жука. А я все так і сидів собі коло каміна, ще не встигши зігрітись. Легран скінчив своє малювання і, не підводячись із місця, передав мені папір. Аж раптом знадвору почувся голосний гавкіт, а тоді шкряботіння у двері. Коли Джупітер відчинив, у кімнату вскочив здоровезний Легранів ньюфаундленд, кинувся просто до мене й став лащитись, поклавши лапи мені на плечі: в попередні свої відвідини я-бо приділив йому чимало уваги.
Перешалівши, собака притих, і я нарешті зміг поглянути на папір; широ кажучи, я непомалу здивувався, коли побачив, що саме намалював мій приятель. – Еге ж,- промовив я, уважно розглянувши малюнок.- Жук таки чудний, ніде правди діти,- чогось подібного я ще в житті не бачив… Хіба що це, може, череп, череп із кістками навхрест. В усякому разі, цей жук ні на що в світі так не скидається, як на емблему смерті.
– Череп! – повторив Легран.- Таки й справді, на папері воно начебто й схоже. Безперечно. Дві верхні чорні цятки – ніби очі, правда? А довша внизу – ніби отвір рота…
Та й весь контур овальний. – Може, й так,- озвався я,- але з вас, Легране, художник ніякий. Я краще почекаю, поки побачу самого жука, якщо хочу скласти собі уявлення про його вигляд. – Що ж, ваша воля,- трохи ображено пробурмотів Легран.- Я малюю досить стерпно, принаймні мені так здається. У мене були добрі вчителі, і не зовсім же я безкебетний, смію думати.
– Ну, тоді ви жартуєте, любий друже,- сказав я.- Тут намальовано доволі-таки непоганий череп – можу погодитись, що навіть пречудовий череп, як на мою профанську думку, і ваш жук, якщо він подібний до цього черепа,- найдивніший жук у світі. Побачивши такого жука, недовго й у нечисту силу повірити! Гадаю, ви назвете його scarabaeus caput hominis1 абощо; у природничій історії чимало таких назв. Але де ж ті самі вусики, що ви казали? – Вусики?! – вигукнув Легран, уже почавши дратуватись нашою розмовою.- Та не могли ж ви їх не побачити.
Я намалював вусики точнісінько такі, які вони є насправді. Вже де-де, а тут ви не можете мати до мене претензій. – Може, й справді ви намалювали,- відказав я,- тільки я їх не бачу. Нічого більше не кажучи, я повернув Легранові папірця, щоб зайве його не дратувати.
Але все-таки мене дуже здивувало, чому справа обернулася таким боком, і я ніяк не міг збагнути, що вивело Леграна з рівноваги. А щодо зображення жука – то там направду ніяких вусиків не було видно, та й сам жук скидався скоріше на череп. Легран сердито забрав папірця і вже майже зіжмакав його, щоб викинути, очевидно, у вогонь, коли це раптом щось прикувало його увагу до малюнка. Вмить лице йому побагровіло, а тоді зробилося смертельно бліде.
Кілька хвилин він пильно придивлявся до малюнка, не рушаючи з місця. Потім підвівся, узяв свічку зі столу й сів на морську скриню в найдальшому кутку кімнати. Там він знов почав ретельно розглядати папір з усіх боків. Він не озивався, і, хоча його поведінка вельми мене дивувала, я вважав за краще й собі мовчати, аби не погіршувати й без того лихий гумор приятеля. Невдовзі Легран дістав з кишені сурдута гаман, обережно вклав туди папірця і, заховавши його у письмовий стіл, замкнув шухляду.
Тепер він трохи заспокоївся, хоч попередня жвавість до нього так і не повернулась. Проте Легран уже не так хнюпився, як просто блукав десь думкою. Що ближче до ночі, то все в глибшу впадав він задуму, і всі мої спроби розважити його були марні.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)