Ми – молоде покоління нової держави Україна. Думкою лину в її минуле і уявляю наших славних предків, які самовіддано захищали від численних ворогів свою рідну землю. Що ж залишили вони нам у спадок?
Передусім – велике прагнення бути вільними.
Ще з часів Київської Русі воно утверджувалося нашими славними пращурами у нескінченних битвах. Пізніше його підхопили славні козаки. Потім будівничі першої Української Народної Республіки.
Вірю, що нинішнє покоління, доклавши зусиль, розуму і вміння, зможе відбудувати нашу державу.
З
Але настали часи, коли у людей забрали землю. Сотні тисяч людей вислали на чужину. Але не змогли викорчувати духу господаря землі, хлібороба.
Від грізної квітневої ночі 1986 року залишився нам гіркий і чорний полин Чорнобиля. Намагаємося пережити ту “спадщину” передчасних партійних рапортів та безгосподарності горе-керівників. Прости нам, матінко-земле, цю наругу! І хоч ще довго буде жевріти
Щасливі ми тим, що у спадщину отримали неоціненний скарб – думу й пісню. І бринить у народних творах невмируща душа наших славних предків, які ніколи не були підкореними, завжди боролися за свободу, були вірні їй до кінця!
Саме любов до рідної землі вела людей
З тяжкої неволі.
З віри бусурманської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вона передається і нам.
Поняття рідної мови невіддільне від думки про рідний край, батьківську хату, материнське тепло. Мова єднає між собою різні покоління людей. Як найдорожча спадщина, як заповіт поколінь передається нащадкам любов до свого народу й рідної мови.
Як тут не згадати слова М. Т. Рильського, звернені до сучасних і прийдешніх поколінь:
Як порость виноградної лози.
Плекайте мову.
Пильно й ненастанно
Політь бур’ян.
Чистіша від сльози
Вона хай буде…
Від наших поетів і письменників успадкували ми ще одне багатство – книги. Це духовний заповіт одного покоління іншому. Книга – Це думка людства.
Скарб цей у нас багатющий. Від літописних хронік Київської Русі, першодруків Івана Федорова до геніальних творінь Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та сучасних поетів, письменників, науковців, філософів, учених.
А ще у своє життя ми маємо брати від пращурів віру. Незламну й горду, як у Тараса Шевченка. Жодного песимізму: “…буде правда між людьми? Повинна буть, бо сонце встане і оскверненну землю спалить”.
Такий оптимізм може витримати всі випробування.
Адже міг Шевченко осяйних вершин людського духу досягти, піднявшись із найжахливішого болота – злиднів, безправ’я кріпацтва? Зумів же він стати символом нашого народу, його совістю. А ми? Хіба не діти ми свого народу?
Будьмо ж гідні називатися синами й дочками України!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)