Спадщина
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
/ В. Симоненко /
Ми – молоде покоління нової держави України, якій виповнюється десять років. Вона ще така молода! А її історія? Її досвід?
Що залишили нам попередні покоління, що залишають ті, що живуть нині, що залишимо по собі для майбутнього ми?
Вважаю, що найголовніше, що залишили нам наші предки – це велике прагнення волі. Яке воно давнє – це намагання! Скільки поколінь вимріяли його, працювали задля нього? Ще з часів Київської Русі славні
Пізніше його високо піднесли на своїх корогвах “лицарі волі” – козаки. Потім будівничі першої Української Народної Республіки.
Тепер, нарешті, ми здобули цю волю. Вірю, що ми зможемо побудувати сучасну демократичну державу, доклавши до цього певних зусиль і прагнень, розуму і вміння.
Нам у спадок передали величезне багатство – прекрасну землю України з її родючими грунтами, густими лісами, живлющими водами. Завжди любили цю землю люди, обробляли її, поливали (іноді, у часи лихоліть, і кров’ю). Пишалися урожаєм, берегли святиню – хліб, були справжніми
Але настали часи, коли забрано у людини землю, забрано хліб, відлучено від неї справжнього господаря, тавровано його принизливим словом “куркуль”. Але найжорстокіші “покручницькі діяння” не змогли зламати високого духу справжнього господаря, хлібороба, сина землі.
Потому час “подарував” нам жахливі випробування Великої Вітчизняної, а грізна квітнева ніч 1986 залишила у спадок гіркий і чорний полин Чорнобиля – результат передчасних партійних рапортів та безгосподарності горе-керівників. Пробач нам, матінко-земле, цю науку.
Ще довго будуть пекти жарини Прип’яті, ще довго страждатиме земля у лиховісній зоні.
Чесні трударі припадають руками і розумом до землі, відроджують і збагачують її. І щедра, вона, забувши всі злодіяння, заподіяні їй, дарує дітям своїм хліб щоденний. І віриться по-Тарасовому, що “оживуть, степи, озера”…
У спадщину ми отримали і неоціненний скарб – думу і пісню, яка “не вмре, не загине”. Бринить у народних творах душа наших предків, які ніколи не корилися і
З тяжкої неволі,
З віри бусурманської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Завжди поверталися переможцями.
Дано нам у спадок мову солов’їну, яка єднає між собою різні покоління. Як тут не згадати слова М. Т. Рильського, звернені до всіх нас:
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде…
Мова – найбільше духовне багатство народу. “Запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів” – най-більша святиня, яку слід берегти і примножувати.
Перейшла нам у спадок і книга – “це духовний заповіт одного покоління іншому”. У книгах не лише минуле: вони є документами, згідно з яким ми є володарями сучасного, володарями суми істин і знань, знайдених стражданнями, іноді облитих кривавим потом; вони – програма майбутнього. Скарб цей у нас багатющий.
Від літописних хронік Київської Русі і першодруків Івана Федорова до геніальних творінь Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та творів сучасних поетів, письменників, науковців, філософів, вчених.
А ще у своє життя ми маємо взяти успадковану від пращурів незламну віру, святу, невмирущу. Світла і горда, як у Тараса Шевченка. Жодної нотки песимізму: “буде правда між людьми?
Повинна буть, бо сонце встане і оскверненну землю спалить”.
Правда і віра спроможні знести всі випробування, що випали і випадуть на нашу долю.
Адже зміг Т. Г. Шевченко досягти осяйних вершин людського духу, підвівшись із найжахливішого болота злиднів, безправ’я, кріпацтва. Зумів же він стати символом нашого народу, його совістю? А ми?
Хіба не діти ми свого народу?
Будьмо ж гідні називатися синами й дочками його, віримо, що
… є в нас воля
І є в нас доля,
І є земля в нас і небеса.
Є у нас мова, своя, чудова,
Є у нас гордість і є краса!
(2 votes, average: 3.00 out of 5)