Драматичний етюд “На полі крові”

Драматичний етюд “На полі крові” Леся Українка написала 1909 року, в часи реакції. У буржуазних російській, польській, українській та інших літературах були спроби оспівати, реабілітувати зрадників революції, більше того, зробити їх знаменням часу, зразком для наслідування. Український націоналіст В. Винниченко виступає з повістями, героєм яких стає колишній революціонер, що розходиться з своїми спільниками по боротьбі в силу якихось власних поглядів на мораль і етику, в якій стирається межа між правдою і брехнею, добром і злом, хорошим

і поганим, благородним і цинічним, любов’ю і зрадою, чесністю і розпустою і т. ін.

Протиставлення особи організованій групі людей, аморальних вчинків етичним поглядам революціонерів у Винниченка, по суті, призводило до виправдання зради революції, захованої під гнучким закликом бути “чесним з собою”, “бути самим собою”. Якщо, мовляв, мої вчинки не розходяться з моїм сумлінням, я чиню правильно і мені нема діла до того, як на це дивиться громадськість.

Потяг до переоцінки вартостей, до засудження тих ідеалів, які ще вчора світили людям у боротьбі, і звеличення всього, що раніше було втіленням гірших

виявів людського існування – характерна риса буржуазної літератури років реакції. У прагненні розвінчувати ідеали письменники-декаденти вдаються до спроб по-новому витлумачити вікові образи літератури, надати негативним образам позитивного, суперечного традиційному трактуванню. З’являються нові спроби витлумачити образи Ме-фістофеля, Яго, Юди.

Останній починає все більше привертати увагу письменників, схильних розвінчувати засади, на яких грунтувалися гуманні ідеали визвольної боротьби.

Юда як втілення чорної зради дістає амністію під пером ряду буржуазних письменників. Спішно перекладаються відповідні твори з західноєвропейських літератур. 1908 року російському читачеві стає відомий твір шведського письменника Тора Гедберга “Юда”, в якому ідеалізується зрадник.

Юда, бачте, від надмірної любові хотів мати Ісуса лише собі, служити йому без людей в пустелі. Шведський письменник силкується показати Юду вищим, активнішим, кращим за свого учителя. Звідси виникає особиста драма Юди, яку Є. Ненадкевич визначає як “одвічний смуток надлюдського масштабу” ‘. Зрада стає для Юди початком душевного оздоровлення й відродження.

А. Гозенпуд у своїй книзі “Поетичний театр” наводить досить довгий список п’єс і оповідань, присвячених образові Юди. У п’єсі Пауля Гейзе “Марія з Магдали”, також перекладеній російською мовою, Юда виступає патріотом, позитивною постаттю.

Ще далі в реабілітації образу євангельського Юди пішов Леонід Андрєєв у повісті “Юда Іскаріот”, опублікованій 1907 року. У Леоніда Андрєєва Юда вже не мимовільний зрадник, він свідомо йде на цей злочин. Його характеризує суміш любові й ненависті до свого вчителя, а відтак зрада як вияв “надмірної любові” й вищості над учителем, бо, на думку Ан-дрєєва, Ісус і Юда навіть не рівні; Юда єдиний, хто міг би дорівнятися до вчителя, але він вищий за нього своїми душевними поривами, своїм розумінням того, що всі учні Христа не варті учителя, вони просто нікчемні. “Тихою любов’ю, ніжною увагою, ласкою оточив він нещасного Ісуса і! ці останні дні його короткого життя. Соромливий і несміливий, як дівчина в своєму першому коханні, дивно чуйний і проникливий, як нона, він угадував невисловлені бажання Ісуса, проникав у найтаемнішу глибінь його відчуттів, мимолітпих спалахів смутку, тяжких хвилин втоми” ‘ і т. ін. Юда виявляється єдиною людиною серед апостолів.

В Андрєєва він виступає як Ісусів антипод і спільник. “З одного кубка страждань, як брати, пили вони обидва, зраджений і зрадник, і вогняна волога однаково опікала чисті й нечисті вуста” . Проте вони не можуть існувати поруч, впасти повинен слабший. Залишається Юда, як втілення універсальної мудрості, здатної знехтувати всіма людськими чеснотами. “Безмежно й радісно самотній, він гордо відчув безсилля всіх сил, що діють в світі, і всі їх кинув у прірву. І далі йде він спокійними і владними кроками. І не йде час ні спереду ні позаду; покірний, разом з ним рухається він усією своєю незримою громадою” 3. Розум Юди зійшов уже на такі верховини думки, де нема місця ні догматизму, ні звичному розумінню добра і зла. Скептичний нігілізм Юди, проте, непослідовний.

Заперечуючи все суще, Юда не може жити без Ісуса, бо він з ним двоєдиний. Звідси самогубство Юди – не покута за зраду, а лише наслідок власної самотності Юди без Ісуса. Таке розуміння Юди, по суті, було безсоромним прославленням зрадництва, яке нібито виправдовується “вищим” розумом.

З цього погляду повість Леоніда Андрєєва “Юда Іскаріот” – спроба виправдати і звеличити зрадництво і саме ім’я зрадника Юди.

Драматична поема Лесі Українки “На полі крові” (написана на початку лютого 1909 року в Телаві, надрукована 1910 року в “Літературно-науковому віснику”) – це літературна відповідь Леоніду Андрєєву.

Твори Тора Гедберга, повість Леоніда Андрєєва, повісті Станіслава Пшибишевського, Володимира Винниченка, Федора Сологуба були тим літературним матеріалом, з заперечення якого виростала драматична поема Лесі Українки. Та значення її нової драми не обмежується спростуванням реакційних тенденцій згаданих літературних творів, зокрема повісті Л. Андрєєва. Йдеться про ствердження й реабілітацію ганебним способом заплямованих понять чесності, правдивості, йдеться про обстоювання світлих і гуманних ідеалів прогресу, які письменники-від-ступники намагалися розтоптати в багні.

Драматична поема Лесі Українки постала з глибокого усвідомлення необхідності боротися проти розтлінних впливів ренегатства в житті й літературі.

Всі антиподи Лесі Українки зводили зраду Юди до питання психологічного, заздалегідь наділивши цей образ рисами винятковості, вищості, надлюдськості. Леся Українка, не відмовляючись від поєдинку з своїми противниками в царині розкриття психологічних імпульсів зради, ставить їх на єдино правильний соціальний грунт.

Цьому основному завданню поетеса підпорядкувала ідеї, композицію свого твору, рішуче відкинувши все, що могло перешкодити правильному розумінню поставленого перед її твором завдання.

У поемі всього дві дійові особи: дідок-прочанин і Юда. В розмові між ними розкривається мерзенність вчинків останнього. Вся драматична поема побудована на діалозі. Прочанин-селянин попросив води у людини, яка працює на безплідному кам’янистому полі.

Вступивши з нею в розмову, він довідується, що це і є зрадник Юда. З відповідей Юди селянин зрозумів причини, які спонукали того піти на зраду свого вчителя, побачив огидну душу зрадника. Ставлення прочанина до Юди – це ставлення народу до зрадника.

У перших же відповідях Юди – намагання залишитися невпізнаним. Через те він плутає правду з брехнею, то кажучи, що родом не з Єрусалима, то обстоюючи протилежне. Через те він перебиває прочанина запитаннями, силкуючись дізнатися, чи гой не впізнав його.

Далі боязкість у Юди поступається перед “понурим глузуванням”, а потім і перед розмовою напівнатяками, загадками.

Як хлібороб, якому завжди бракує землі в цій кам’янистій пустелі, прочанин цікавиться вартістю нивки, переводячи розмову в найуразливішу для Юди площину, даючи соціальне тлумачення вартості поля – для багача воно задешеве, для бідного – задороге. Прочанин богомільний, кожна його згадка про бога – камінь на Юду. Через те Юда боїться прочанина, зрада поставила Юду поза людством. Вій розуміє безчесність і нелюдськість свого вчинку – звідси бажання скоріше випровадити прочанина, доки той не впізнав його.

Це бажання поєднане з потайним прагненням побути в товаристві людини, оскільки люди цураються його. Така експозиція твору. Леся Українка підкреслює в ній одну важливу рису – розуміння Юдою своєї зради, страх за неї перед людьми.

В чорновому рукопису твору Юда навіть кидає прочанину полохливу фразу: “Гадаєш, я боюся твого суду?”, яка ще раз підкреслює, ЩО Юда весь час очікує суду людського, розплати.

Діалог вступає в нову фазу. Прочанин упізнає в своєму співбесідникові одного з тих, що колись супроводжували пророка. Юда “здригнувся і спустив очі”.

Так Леся Українка знову наголошує на страху Юди перед людьми, боязні за те, що його впізнають як зрадника. Стан Юди контрастує з доброзичливістю прочанина, який, знаючи, що апостолів і прихильників пророка переслідують, говорить:

…Ти мене не бійся. Я не такий, щоб зрадити людину, та ще таку добрячу…

Створилася драматична ситуація. Прочанин виявив своє ставлення до зради Юді, досі ще не пізнаному. Юда намагається відвернути розмову в бік від питання про пророка, та щира думка прочанина про вчителя виводить Юду на якусь мить з удаваної рівноваги, він забуває про власну обережність.

Коли прочанин пригадав, що зрадник звався Юдою, останній ще силкується заховатися за тим, що таке ім’я поширене в цих краях.

Та коло звужується. Наступна сцена – впізнання Юди-зрадника. Цей процес іде висхідною.

Спочатку прочанин пригадує, що серед учнів пророка два мали ім’я Юди. Далі марно силкується пригадати, з якого міста був один з двох Юд – саме той, що зрадив. Прочанин виявляє щире бажання, щоб цей, що напоїв його, спраглого, водою, не виявився зрадником.

Йому спадає радісна згадка, що зрадник, як кажуть, завісився. Та Юда мимохіть заперечує самогубство зрадника, і тоді прочанин впізнає зрадника, в страху перед таким лиходійством відступаючи від нього:

Тепер я бачу добре: ти той Юда, що вчителя продав.