У короткому зверненні до читача Василь Стус писав: “Поет – це людина. Насамперед. А людина – насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі”.
Отож поет вірив у велику силу слова. Вірив, що його слово здатне змінити світ. Нехай не весь.
Але найкращу його частину.
Україною просякнута уся поезія Стуса. І навіть якщо поет говорить про свою дружину й сина, про себе й свою самоту й німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя чи смерть, – завжди і скрізь, названа чи неназвана, у кожному
Україна для Стуса – це й спогади дитинства. Звідти, з дитинства, з маминих пісень – і перші уроки поезії. “Найбільший слід на душі – од маминої колискової “Ой, люлі-люлі, моя дитино”. Шевченко над колискою – це не забувається”, – згадував поет.
До рівня високої поезії підносить вдячна синівська пам’ять усі нехитрі реалії дитячих літ.
Головною світляною плямою спогадів дитинства є мати. Поет вивищує й освячує її
Так у Стусової поезії перетинаються образи України й матері, перетинаються, щоб постати в одному нерозривному логічному ланцюжку: “Вітчизно, Матере, Жоно…”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)