Доля подільського майстра Івана Свічки у драматичній поемі “Свіччине весілля”

Драматургія Кочерги – помітне явище в антології укр. літ – ри 20 століття. Він пройшов тернистий шлях від театрального критика, що писав комедійні фарси російською мовою, до глибоко національного драматурга, що усвідомлював роль своїх творів для осмислення складної історії народу. У його п’єсах, про що б вони не були (“Свіччине весілля”, “Майстри часу”, ” Ярослав Мудрий “), завжди присутні гострі конфлікти, поставлені глибокі морально – філософські проблеми, але завжди є щось від Казки. Іван Кочерга в одному з кращих

творів – п’єсі “Свіччине весілля”, не збирався замикатись на суто історичному описі подій.

Навпаки, він бачив перед собою значно ширше мистецьке завдання: “На цьому мальовничому тлі створити узагальнений боротьби України за свою волю і самобутню культуру”.

У драматичній поемі “Свіччине весілля” доля подільського майстра Івана Свічки переплитається з долею України, поєднуючи особисте і вічне. Перед читачем постають картини Києва, початку 16ст., коли литовські князі намагалися придушити будь-яке прагнення народу до волі, жанр обрано письменником не випадково: обсяг поеми дає можливість

відтворити широку панораму подій, а особисті моменти з життя героїв надають драматизму епічній оповіді. Проблема вищої краси, як її бачить і розуміє митець, – у народній боротьбі та самопожертві заради високих ідеалів. Ця проблема знаходиться в епіцентрі твору. Кочерга використовує прийом драматичного протиставлення двох таборів, Подолу і Верхнього міста, для загострення основного конфлікту.

Наскрізним і символічним є образ Свічки, вогню. Навколо світла волі для боротьби, для боротьби за нього збираються подільські цеховики Чіп, Коляндра, Передерій. Власне, формальним приводом для конфлікту, який розгортає дію, є заборона світити світло у Києві. Пани бенкетують, а люди змушені сидіти в темряві: “без світла, в темних хатах, як кроти”.

Київські ремісники, змальовані Кочергою правдиво і переконливо, уособлюють Україну, що бореться. Подія вирує тому, що вбачає у жорстоких наказах Воєводи пряме зазіхання на свої права та привілеї, спробу перетворити вільних громадян на покірних рабів. Деякі з них, Кожум’яка Чіп та Золотар Передерій, закликають дати гідну відсіч поневолювачам.

Центральним образом у портретній галереї подолян став образ Івана Свічки. Автор змальовує його у різних ситуаціях, тому персонаж не перетворюється на шаблон. Перед читачем людина з сильним характером, що знає свою мету. Він прекрасний майстер, закоханий у витвори своїх рук. Високий злет його душі викликає повагу і любов до нього простих цеховиків, які гуртуються навколо героя у протидії представникам влади.

Зрозуміло, що людині з нещирою душею не довірятимуть. Певний романтизм властивий йому у справі боротьби, він вірить, що саме любов “пориває людей на подвиг, на борню, на бій”. Для Свічки особисте й громадське завжи поруч, герой не розуміє свого щастя без визволення міста від гніту володарів. Адже це рабство не тільки фізичне, а перш за все духовне:

Тоді весілля справлю я своє,

Як все Подольє свічками засяє.

Свічка, наділений неабияким розумом, мислить ширше, ніж його товариші, він дбає передовсім про інтереси громади. Його мужність і висока моральна стійкість зумовлені вірою в торжество волелюбних ідеалів. На закиди Воєводи ув’язнений Свічка впевнено відповідає:

Немає в світі бурі, щоб огонь

Могла задути вічний та правдивий.

Цей вічний вогонь свободи і справедливості у серці народу негасимий. Хоча спочатку подоляни пробують здобути перемогу мирним шляхом, не вдаючись до зброї. В цьому епізоді ще відлунює вічна віра народу в доброго пана.

Однак Свічка і його товаариші переконуються, що за волю й правду треба боротися.

Поруч із І. Свічкою – його наречена Меланка. Автор використовує традиційні художні засоби змальовуючи образ дівчини, що йде за коханим на боротьбу, зберігає вірність і в найстрашніші хвилини. Кращі якості душі Меланки проявляються в її конфлікті з князем Ольшанським. Коли він ставить її перед вибором: смерть Свічки чи ” Кохання ” князя – заради життя дорогої людини, Меланка йде за князем. Перед читачем образ, в якому втілено найкращі риси укр. жінки.

За авторським задумом, Меланка – це поетичний символ України, що”з тьми віків та через спільний бур” пронесла живий вогник своєї душі. Від слів і обурення, адже “дихати народу не дають”, до бунту проти Замку – такий шлях Подолу. Замок Воєводи символізує для цеховиків їхніх гнобителів, у його зруйнуванні бачать вони мету своєї боротьби.

Поруч зі Свічкою у цій боротьбі – Тетяна і Чіп, Передерій, що осліп через вісутність світла. Він, гинучи в бою за загальну справу, вперше почуває себе цілком щасливим і ніби прозріває. Драматург показує, що саме боротьба проти реальної загрози рабства стає тією спільною справою, яка згуртовує представників різних цехів. “За Свіччине весілля!” – ці рядки стали лозунгом киян і рефреном твору. Свічку визволяють із замку, і у смертельному двобої він убиває князя Ольшанського. Звичайно, як для свого часу, герой поеми занадто свідомий, Мова його звучить патетично і навіть вишукано, з використанням високої лексики.

У цьому данина часові написання твору (30-і роки) і данина романтичним ідеалам зображення таких героїв.

На варті патріщіанських прав і привілеїв стоять жорстокий Воєвода, підступний князь Олбшанський, староста Шавула. Всіх їх об’єднує ненависть до простого люду і вічний страх перед народним гнівом. Навіть комендант Замку, вірний охоронець вельможного спокою, проклинає гніздо насильства, намагаючись виступити проти Воєводи. Автор не шкодує чорної фарби, створюючи збірний образ зла, а кожен з представників київської верхівки додає до нього своїх рис.

Романтичний конфлікт добра і зла, покладений в основу розвитку сюжету, вирішується ціною великих жертв на користь добра і волі.

Драматична поема “С. в.”присвячена подіям давніх часів, але підняті в ній проблеми завжди актуальні. Боротьба людей за особисте щастя невідривно пов’язана із завоюванням щастя для всіх. Автор переконаний у цій істині і приводить до такого ж висновку читача. Літературні герої І. Кочерги – це весь укр. народ, уособлення віри письменника, у духовні можливості цього народу, у його світле майбутнє:

Хоч не мені – для вільного народу

Колись зоря займеться світова.