Ім’я видатного українського Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченко, відомо далеко за межами України. Він як теперішній патріот своєї Вітчизни, був завжди разом з нею й навіть тоді, коли був далеко від її. Думки Кобзаря летіли до рідної неньки, намагаючись хоч чимсь їй допомогти, їй, скривдженої й знедоленої.
Немає волі на Україні, забулася козацька слава – от що засмучує Тараса Шевченко. І шле він на рідну землю свої Думи, свої “квіти”.
Тужить Кобзар за своєю ненькою, тому що Батьківщина – єдина у світі, і її неможливо забути.
Перебуваючи в казематі й далеко за межами своєї Батьківщини, завжди думає він про неї, тужить і плаче, розуміючи, як важко їй зараз доводиться, позбавленої волі, волі. Ми начебто чуємо й стогін України під ярмом – панський і московським, – і стогін самого Кобзаря:
Подивитеся на рай тихий, На свою Країну Полюбите щирим серцем Велику руїну (“И мертвим, і живим…” )
Адже Україна – єдина у світі, і не знайдемо ми ніколи нічого краще, ніж її зелені садочки, чим
Люди всіх країн спілкуються між собою, беруть краще з культури, мистецтва, технологій, але не потрібно сліпо поклонятися всьому, що мають інші країни, адже Україна й українці – це самостійні нації, у якої є чудове мистецтво, насамперед пісенне, є своя Історія, хоча страшна, навіть трагічна. Тому й радить Великий Кобзар:
Учитеся, читайте, И чужому вчите И свого не цураєтеся, Тому що хто мати забуває… Того Бог карає (“И мертвим, і живим…”)
За такою Україною, вільної, незалежної, тужить Тарас Шевченко, де всі люди будуть братами, де будуть розуміти один одного так, як було колись. І тоді прийде нове життя, щаслива, радісна, “оживе добра слава”, і буде “сім’я більша” і в цій “сім’ї вільної, нової” буде жити вічно ім’я великого українського Кобзаря. Тарас Григорович Шевченко вірить у те, що Україна порве “кайдани” неволі, “окропит” волю “ворожою злою кров’ю, стане рівної з іншими країнами, і “прийде в забуття ганебна давня година”, тому й кличе:
Обійміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! (“И мертвим, і живим…”).