Воістину трагічними зусиллями творчої волі затверджувала свою гармонію з миром в 20-е роки Марина Цветаева. Це тим більше було важко, що затверджувати доводилося у вкрай дисгармонической буржуазно-емігрантської дійсності, що куди не прийняла революцію Цветаева попадає в 1922 р. Самітність і вбогість не змогли зломити в ній поета, навпаки, поезія чи стає не единственпим засобом до її духовного порятунку. 20-е роки – напряженнейший період творчої біографії поета, ознаменований багатьма досягненнями рє поезії, перейнятої в основному “трагедійною
Цветаева – художник яскраво вираженого національного початку по самій своїй виразності поетичного слова й жесту. Втрата батьківщини, ускладнена до того ж глибоко інтимними любовними переживаннями, знаходить приховане вираження в трьох основних мотивах цього років: розлуки, простори й осуди обивательської вульгарності. Основою багатьох циклів, віршів і поем виступають античні, біблійні, легендарні сюжети.
Однак не в них справа. Испитивающему граничну напругу щиросердечних і творчих сил поетові представляється,
Зіткнення характерів, воль, космічних фатальних сил незмінно приводить цветаевских героїв, які хочуть тільки одного – любити, до трагічної розлуки. Думкою про неї перейнята вся тканина лірики Цветаевой 20-х років. Навіть скульптура легендарного лицаря Брунсвика над Влтавой представляється їй алегорією розлуки: ” Ка-Ра-Ульний На пості розлук” (“Празький лицар”, 1923).
Те ж і про мотив простору. Думка про відстань, що відокремлює ліричного героя від Росії, стає свого роду настирливою ідеєю, що виражається навіть графічної, гіперболою (“телеграфне: лю-ю-блю”. . ., “Телеграфне: про-о-щай. . .”, ” Рас-Сто-Яние: версти, милі…”). Саме життя Цветаева сприймає не в тимчасовому, а в просторовому вимірі:
Ти мисливець, але я не дамся, Ти погоня, але я есмь біг.
Але от простір стає “глухою стіною” (“Заочность”, 1923). І можливо, саме при усвідомленні цього парадокса мотив простору в поезії Цветаевой 20-х років здобуває якісно нове звучання: з макросвіту простір переходить у мир внутрішніх, інтимних відчуттів ліричного суб’єкта: тіло, душа стають сховищем всіх пройдених доріг, всіх зустрінутих на них друзів і улюблених (“Земні прикмети”, 1922; “Ущелина”, 1923; “Сахара”, 1923; “Живий, а не вмер”, 1925). Так на перетинанні почуттів розпачу й спраги життя народжується в поезії Цветаевой до певної міри “шосте почуття”, коли стає відчутним неявну, глибинне: “(Годину, коли не бачу рук.) Душі починають бачити”. Своє почуття до улюбленого героїня сприймає як “нахил. .. крові До серця, всіх Зірок до землі й вуст До джерела” (“Нахил”, 1923). “Що ж мені робити, співакові й первістку, Із цією безмірністю у світі мер” (“Поет”, 1923).
Сам рух цветаевского вірша характеризує цю особливість гранично романтичного світовідчування. Незмінне тяжіння до переносу фрази з рядка в рядок приводить до тенденції закінчувати фразу взагалі поза строфою (“Проведення”, “Нахил”, “Життя”). “Непереможні”, по визначенню А. Білого, ритми цветаевского вірша живуть розміром глибокого подиху самого поета. “Від початку до кінця все йде в нервових, переривчастих синкопах. перебоях, можна було б сказати: на оголених натягнутих нервах глибоко затаєної особистої Теми “.
Горда, що зверталася за допомогою тільки до дерев, які одні, за її словами, і можуть зцілити “Образу Часу Прохолоддю Вічності”, Цветаева незабаром переконалася у ворожості їй миру, до якого вона бігла від революції, і потягнулася до Росії. “Пишу не для тут, а для там”, – підкреслювала вона; про всю же сучасну російську поезію висловлювалася: “Жодного великого російського поета сучасності, у якого після Революції не мерзнув і не виріс голос, ні”. Саме в 20-е роки, в емігрантський період, починає звучати не властивий їй раніше мотив осуду буржуазно-обивательської вульгарності, з якої зштовхнула її, поета обостренно романтичного світовідчування, доля (“Хвала богатим”, “Поема Гори”, 1924; “Крисолов”, 1925).
(2 votes, average: 4.00 out of 5)