Кожен вірш В. Стуса – це крик серця, що б’ється пораненим птахом у грудях поета. Його душа не в змозі миритися з несправедливістю, а уста не мовчать: вони говорять мовою палких віршів. Не злякали вірного сина України ні заслання, ні гулагівські табори. Із сорока семи років життя В. Стус двадцять три провів у неволі, але не зломився, не став на коліна перед несправедливістю.
Він ніс свій важкий хрест на Голгофу, знаючи, що заплатить за все найціннішим, – життям!
У нестерпно тяжких умовах заслання поет написав вірш “Як добре те, що
Вірш – це монолог, останнє слово несправедливо засудженого героя. З гідністю, упевнено, без натяку на каяття звучать перші рядки твору:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верств…
Ліричний герой не боїться смерті й страждань, а Біблійний образ тяжкого хреста підтверджує
Моральну силу вистояти, не підкоритись дає переконаність, що правда – за ним, що він жив так, як треба, як гідна людина.
Ще одна тема стає провідною у творчості поета, це – Україна. Він бачив, як нищаться найкращі духовні надбання українського народу, тому й називав свою, Батьківщину “рідна чужина”.
У поезіях табірного п’ятнадцятиріччя чується біль розлуки з Україною, яка втрачає себе саму. В. Стус напише про “рідну чужину”: “… стала невпізнанна уся моя батьківщина кохана, що знаною здавалася здаля… І світ нехитрий, в якому люди не живуть, а сплять, проблискує густою чорнотою, що стала, мов закляття, над тобою… “
В. Стус переконаний, що Україна-мати – вищий моральний закон для кожного українця.
Справжня любов поета-патріота до України полягає не тільки в тому, щоб захоплюватися красою рідного краю, оспівувати її, а в тому, щоб бачити темні сторони в житті народу, навіть його гріхи.
Наприклад, у вірші “За літописом самовидця” поет змальовує жахливі часи усобиць в Україні, коли брати проливали рідну кров, продавали близьких, піднімали руку на матір. Уже з перших рядків постає страшна картина братовбивчої боротьби, якої жахаються не тільки люди, а й природа, сонце і сам Бог:
За хмарою хмари. За димом пожарів – високо
Зоріє на пустку усмерть сполотніле Божа.
А ось невеликий вірш “На колимськім морозі калина… ” є ще одним переконливим доказом похмурих пейзажів скривавленої України. Калина зацвіла і на чужій землі, але рудими слізьми, кривавими слізьми.
Навіть за тюремними мурами бачить В. Стус картини колимських неосяжних просторів, холодних снігів:
Безгоміння, безлюддя довкола,
Тільки сонце, і простір, і сніг…
Отже, Стус і Україна – нероздільні. Вона – найбільша його святиня, його духовний порятунок. Поет не став на дорогу зради, а продовжував іти “дорогою болю” до самої смерті.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)