Історичний роман “Чорна рада” – хроніка 1663 р.” Пантелеймон Куліш творив тоді, як Шевченко – вірші “Три літа”, а Микола Костомаров – Грунтовне дослідження з історії України “Богдан Хмельницький”.
Куліш писав текст водночас російською і українською мовами. Окреме видання з’явилося аж 1857 році. Серед перших читачів роману був Тарас Шевченко. “Я вже в другий раз читаю “Чорну раду” Куліша, і як прочитаю, то напишу йому прездоровенний мадригал”, – писав він, повертаючись із заслання.
Безперечно, роман
Відомо, що джерельною основою “Чорної ради”, як і низки віршів “Три літа”, як і монографії “Богдан Хмельницький”, є козацькі літописи XVII – XVIII століть. Зокрема, Кулішів роман на одній із найвидат-ніших історико-літературних пам’яток і водночас найдостовірніших історичних джерел XVII століття – на “Літописі Самовидця”, про що й сам Куліш признається в епілозі.
В основу романа також покладено козацький літопис Григорія Граб’янки про події в Україні 1663 року. Навіть прототипом одного з героїв романа – полковника Івана Шрама – був реальний історичний
Звернення Куліша до історії рідного народу не випадкове. Ідеї національного відродження, народності і демократизму, що панували в середовищі патріотично настроєної української громадськості, грунтувались на історичному матеріалі та фольклорній стихії. Другим важливим чинником став романтизм, характерною рисою якого було звернення до історичного минулого. На початку XIX століття твори на історичну тему переважали в поетичному жанрі.
Тому художнє втілення тем та образів української історії, зокрема козацької доби, в жанрі роману було актуальним завданням нашого письменства.
В основу сюжету роману автор поклав літописне оповідання про історичні події “чорної” ради, яка відбулася 17 і 18 червня 1663 р. на околиці Ніжина. Внаслідок несприятливих для України суспільно-політичних обставин після смерті Б. Хмельницького почався розкол єдиної політичної цілості України – на Правобережжя і Лівобережжя. На Правобережжі, яке залишилось під зверхністю Польщі, гетьманував Павло Тетеря.
На Лівобережжі, яке, всупереч Переяславській угоді 1654 р., підпорядкувала собі Росія, точилася гостра боротьба між кількома претендентами на булаву.
Кошовому отаманові Івану Брюховецькому, завдяки підтримці царської адміністрації і за допомогою демагогічних обіцянок, вдалося схилити на свій бік Запоріжжя, козацьку чернь і низи суспільства і на чорній раді “доскочити булави”, Так розгорілося полум’я соціальної ненависті, грабунку, вбивств значніших козаків: Якима Сомка, Василя Золотаренка та кількох інших полковників було страчено, чимало старшини заслали до Сибіру. На тлі таких історичних подій розгортається романтичне кохання героїв роману Петра Шраменка і Лесі Череванівни.
П. Куліш, прихильний до городових козаків, водночас негативно характеризує політичну роль Запоріжжя. Воно, як вважає автор, стало історичним анахронізмом і перетворилося на джерело соціальних зворушень, що зсередини підривало незміцнілу молоду українську державність: “Тепер хто йде на Запоріжжя? Або голтіпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба.
Сидять там, окаянні, в Січі да тілько п’янствують”. Проте Куліш не відмовляє січовим братчикам в патріотизмі, хоробрості, здатності до самопожертви, побратимства, за які вони “припадали до душі всякому” українцеві.
Змальовуючи детально картину чорної ради, Куліш довіряє Самовидцеві як свідкові, єдиному літописцеві й сучасникові, що зобразив її до дрібниць. Романіст не наслідує дослівно літопису, а творчо трансформує його ідеї та образи. Фрагментами, генетично пов’язаними з козацькими літописами, наскрізь перейняте художнє полотно “Чорної ради”: від зображення становища українського суспільства напередодні національно-визвольної війни і до останнього розділу роману (страта Сомка і смерть Шрама).
Таке використання джерел було природне для давнього українського письменства. Про нього свідчать і творчість Т. Г. Шевченка, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Лесі Українки та інших художників слова.
Значення українського літописання і його вплив на історію і літературу відзначали І. Франко і М. Грушев-ський. А. П. Куліш, як зазначив ряд літературознавчих робіт, у написанні свого роману теж користувався кількома літописними джерелами.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)