‘ “Зів’яле листя” сам І. Франко назвав “збіркою ліричних пісень, найсуб’єктивніших з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та при тім найбільш об’єктивних у способі малювання складного людського чуття”. Суб’єктивне у збірці виявилося в тому, що вона постала з невимовного болю Франкової душі, з незмірної розпуки, а тому й пісні у ній – “то голосні ридання”, “підстрелені пташки”, зойки враженого серця. Під тягарем життєвих обставин сорокарічний поет втомився, знесилився, почувався
Такий емоційний стан був обумовлений фактами і особистого, і громадського життя. І. Франко пережив напад важкої недуги, що підточила його фізично, любовна ж драма надломила його морально, надірвала душу, переповнила все його єство нестерпною мукою. Тричі йому “являлася любов”, тричі “в руці від раю ключ держала” і тричі поет втрачав надію на щастя. Нерозділене кохання залишило по собі “невтишиму тоску”, засипавши снігом сподіване: “Замерзли в серці мрії молодечі, ілюзії криниця пересхла”.
Трагічну ноту
Даремно биться, працювати,
І сподіваться, і бажати!
Пропала сила вся моя.
Лиш чорних хмар гуляє зграя
І резигнація’ безкрая
Засіла в серці, як змія.
‘ Відмова від чогось, зречення, примирення з долею.
Драма суспільної самотності поглиблювалася драмою зневаження Франка тим суспільством, тим громадянством, якому він служив. Звісно, не всім, але, що прикро, представниками його освіченої верстви, його інтелігенції. У передмові до першої своєї збірки “З вершин і низин” (1887 р.) поет докоряє консервативній буржуазно-клерикальній галицькій інтелігенції, від якої він за двадцять років “писательської праці” “надто часто стрічав болючі удари, цинічні насміхи, а найчастіше тупий індиферентизм1 і грубе незнання”. Ці слова І. Франко міг повторити і в час створення та видру кування збірки “Зів’яле листя” (1893-1896 pp.), бо у ставленні до нього суспільство не змінилося. Він був занадто помітною постаттю, занадто обдарованою, занадто багато знав і, на біду для себе, не міг приховувати від псевдоінтелігентної громади свою вищість, свою розумову й моральну перевагу над нею.
За масштабами політичного, філософського, художнього мислення рівного Франкові у тогочасній Галичині не було; а у високе дерево, як кажуть у народі, першим грім вдаряє. Нікчеми-заздрісники доклали всіх зусиль, аби І. Франку було відмовлено в посаді викладача української літератури Львівського університету, хоч за рівнем освіченості, за величиною створеного цей титан духу і мислі був науковою інституцією для всієї Галичини. Він захистив дисертацію, мав чимало наукових праць, міжнародний авторитет ученого, а його не прийняли в члени Наукового товариства ім.
Т. Шевченка. Свідомо “не помічали” або не розуміли його віршів. Зрозуміло, що все це не могло минути для нього безслідно.
І. Франко знесилився, відчув неймовірну втому і пекучий біль, з якого й постали оті “ридання голосні” – пісні. Вірші були для нього ліками, бо ж відомо, що озвучений біль послаблюється. Але були вони настільки оголено суб’єктивні в своєму настрої, настільки сокровенні за змістом, що поет, з одного боку, передбачав можливість ототожнення особи автора й ліричного героя, з іншого – боявся бути неадекватно сприйнятим і потрактованим. А тому в передмові до першого видання зазначив, що герой віршів не він, Франко, а його приятель, що “пустив собі кульку в лоб”.
Небіжчик не переніс любовної драми, не зумів знайти собі місця в житті без кохання, бо “був се чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний до практичного життя”. Після його смерті Франкові до рук нібито потрапив його щоденник, що поміж “ліричних окликів, зітхання, прокляття та бичування себе самого” містив і надзвичайно емоційні, повні га експресії місця. Заглибившись у ситуацію, як каже Франко, він спробував передати душевний настрій автора щоденника віршовою мовою. “Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зів’ялого листя?..” – запитує поет і сам собі відповідає: “…Думалось мені,;- може, се горе таке, як віспа, котру лічиться, вщіплюванням віспи? Може, образ мук і горя хорої душі вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності?”
Ліричний герой збірки “Зів’яле листя” пережив трагедію, яка виявилася сильнішою за нього: кохаючи, він загубив не тільки душу, а й саме життя. Зображуючи невідворотне згасання “автора щоденника”, його життєву катастрофу, І. Франко ніби приміряє до себе роль самогубця, яку б він міг грати найточніше, найправдивіше, бо всі боління людини, що зважилась на такий крок, були, по суті, його боліннями. Але лише приміряє, дивлячись на ситуацію з певної відстані, з відстані митця, бо ж ототожнювати автора збірки і її ліричного героя не можна.
Франко-поет подає чимало вигадки, художнього домислу, сплавляючи суб’єктивне з об’єктивним, типовим.
На жаль, передмова до збірки не змогла вберегти І. Франка від дошкульних ударів критики, захистити не тільки від насміхів і глузувань недругів, а й від нерозуміння його настрою друзями, що поет переживав особливо болісно. Перші поетичні “жмутки” “Зів’ялого листя” були надруковані раніше, у збірці “З вершин і низин”, тобто ще до виходу збірки у світ з явилися перші критичні зауваження на її адресу. Автора звинувачували в “трусості”, “втечі з борні”, декадентстві та песимізмі, на що в передостанньому вірші збірки “Зів’яле листя” Франко відреагував так:
Ах, панове! Про трусість
Мовчіть ви мені!
Чи ви нюхали порох
В життєвій війні?
Чи ви лоб свій розбили
О дійсності мур?
Чи вам звісно, як смачно
На гаках тортур?
Найбільшого болю завдав поетові його друг В. Щурат, що так само, як і інші, не прочитавши збірку глибоко, прокоментував її як “об’яв декадентизму в українсько-руській літературі”, як “поезію песимізму”, ототожнюючи, по суті, автора з тим “чоловіком слабої волі” із передмови. Ярлик “декадента” ображав Франка до глибини душі, бо ж байдужим до життя, до громадських настроїв він ніколи не був. Так само боліло йому ототожнювання його особи з ліричним героєм збірки. Якщо на перше він відповів віршем “Декадент”, то на друге – “переднім словом” до другого видання збірки.
У ньому І. Франко зазначав, що передмова до першого видання – “не більше, як літературна фікція”, тобто звичайна вигадка. Проте це не давало жодних підстав для ототожнення особи автора збірки з її ліричним героєм. На думку поета, вірші “мають самостійне літературне значення” і “без автобіографічного ключа”, тобто інтимна лірика цікава вже сама по собі, без вияскравлення подробиць із життя автора.
Тим самим І. Франко порушив надзвичайно важливе й актуальне для тогочасної літературної ситуації теоретичне питання про неправомірність ототожнення автора з літературним персонажем.
Назрілість і потреба такого коментаря обумовлювалися тим, що не тільки читацький загал, той, хто не знався на секретах поетичної творчості, а й окремі письменники ототожнювали автобіографічне із заявленим у творі. Так, скажімо, сприйняв першу збірку Лесі Українки (“На крилах пісень”, 1893 р.) О. Маковей. Поетеса вважала за потрібне заперечити це у листі-відповіді до нього: “…Я не згідна з тим, що для зрозуміння чиїх-небудь віршів треба знати життєпис автора.
Невже справді ми, поети… мусимо жити завжди “на розпутті великому” і віддавати людям на осуд – скажу навіть, на поталу – не тільки свої думки й роботу, а навіть все життя. Справді, не слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в таких поезіях займенник я вживається тільки для більшої виразності. Звичайно, що се не завжди так є, але треба пам’ятати, що так буває”.
Ці роздуми Лесі Українки суголосні рядкам І. Франка в його передньому слові до другого видання “Зів’ялого листя”, якими поет, як і його молодша товаришка по перу, захищає права інтимної лірики на самостійне, незалежне від життєпису автора існування.
Зрозуміло, що основою “ліричної драми” були біографічні факти, прокоментовані самим І. Франком у листі до відомого вченого і поета Л. Кримського. У ньому він довірливо зізнається, що зa життя його серцем володіли три “дівчини-зірнички”, наповнивши душу і “дивом золотим”, незмірним щастям, і невимовним пекучим горем. Фатальною для поета була зустріч з “панночкою полькою”, любов до якої “перемучила” Франка, надірвала серце, залишивши по собі щемливу незагойну рану. “Після сього,- як пише автор,- вам буде зрозуміла п’єска “Тричі мені з’являлася любов” у “Зів’ялім листю”.
Згадуючи “найкращі хвилі свіжої любови”, поет змальовує гри жіночі постаті: одна була “несміла, як лілея”,пахуча, як розцвілий свіжо гай”; друга – “гордая княгиня. …таємна й недоступна, мов святиня”; третя ж – “женщина чи звір? Глядиш на неї – і очам приємно, впивається її красою зір. То разом страх бере, душа холоне…” Проте так, як не збігається у збірці особа автора і образ ліричного героя, так само не є тотожними поетичні образи коханих тим, хто тричі з’являвся поету в житті. Франко-поет відходить від Франка-людини на певну відстань, з якої три прекрасні зорі зливаються в одну і творять збірний образ поетової музи, його жіночого ідеалу, який щоразу повертається новою, незнаною до того гранню І той “ідеал… ясний – бо далекий”, як зазначає сам митець:
Я не тебе люблю, о ні.
Моя хистка лілеє.
Не оченька твої ясні.
Не личенько блідеє.
…………………………………
Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
Що там, у серденьку на дні,
Відмалечку лелію,-
Зізнається поет в одному з віршів “другого жмутка”. Боячись, що ці зізнання-твердження пройдуть повз увагу читача і реальне буде ототожнене з поетичним, І. Франко й додає до збірки передмову із згадкою про щоденник самогубця.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)