І на “Щоденнику письменника”, й у текстах Розанова приваблюють й не так ті чи інші “думки”, скільки сама особистість оповідача. “Адже вона сама, – писав У. Соловйов про автора “Щоденника”, – найцікавіше обличчя серед найбільш цікавих осіб його кращих романів, – й, звісно, він весь, повністю у тому “Щоденнику письменника””. Що ж до “Опалих листя”, можна сказати, автора – їх єдиний герой.
Інше питання, був у цих текстах “весь” Достоєвський чи “весь” Розанов. Обидва вони широко тяжіють до видавничої
Гоголю, Достоєвському, Толстому якогось моменту стає “мало” літератури. Вони звертаються до читача “поверх бар’єрів”. Їх зусилля спрямовані до того що, ніж література у принципі має займатися: зміну самого складу життя, до нового жизнеустроению. У тому “нехудожніх” текстах панує яскраво виражене імперативне, проповедническое початок. Це була спроба досягти цілей, лежачих поза межами мистецтва. Навпаки, “щоденниковий проза” Розанова найвищою мірою протилежна з того що, кажучи словами Гумільова, можна як намір “пащі народи”: ” – “Що робити?” – запитав нетерплячий петербурзький юнак. – “Жаль, що робити: якщо це літо – чистити ягоди і варити варення; якщо зима – пити з цим варенням чай”” Але з іншого боку, “Щоденник” Достоєвського за всієї своїй ідеологічній акцентированности також дає якихось конкретних “рецептів буття” (“що робити?”).
Його надзавдання – не ігноруючи трагічну підоснову життя, затвердити її цінність й повноти. Отже, можна говорити про вихідних ментальних збіги двох авторських позицій. II Ще у середині 1860-х Достоєвський хотів назвати замышляемый їм моножурнал “Записна книга”. Так, мабуть, міг би озвучити власні мініатюри і Розанов (щодо його системи координат “Щоденник письменника” – занадто пафосне і самовозвеличивающее назва: сучасний письменник, з його погляду, істота малопривлекательное). Оголошення про вихід першого “Щоденника письменника” (1876) наголошувала: “Кожен випуск укладатиме у собі від однієї до півтора аркуша густого шрифту, в форматі щотижневих газет наших.
Але це завжди буде не газета; із усіх дванадцяти випусків (на січень, лютий, березень тощо. буд.) складеться ціле, книга, написана одним пером. Це буде щоденник в буквальному розумінні, звіт про справді выжитых у кожний місяць враження, звіт про баченому, чутому і прочитане. Сюди, звісно, можуть ввійти розповіді та повісті, але переважно про події дійсних”. “Щоденник письменника”, з одного боку, періодичне видання (щомісячник), з іншого – “книга, написана одним пером”. “Опалі листя” – теж скоріш книга, хоча це й “хроніка душі” (а, скажімо, “Апокаліпсис сьогодення”, друкований Розановым в 1917 – 1918 років у Сергиевом Посаді, – фактично хоча б моножурнал).
У принципі, і “Щоденник письменника”, і мініатюри Розанова – приклад, як говорилося, надзвичайно майстерною жанрової імітації. Їх щоденниковий форма – лише літературна умовність, що дозволяє авторам вирішувати суто художні завдання.
Демонстративний “відмови від літератури” призводить до пошуку нових жанрових форм й у кінцевому підсумку до вражаючому художньому результату. “Руйнування літератури” сильно збагачує останню. Міститься нова якість, що стає приналежністю “великого часу”. (Недарма Д. Галковский стверджує, що Розанов буде читаємо завжди.) І хоч і “Щоденник письменника”, і “Опалі листя” спочатку зараховували до пристройкам, задньому двору, маргіналіях “великий словесності”, саме такий non-fiction викликав небувалий суспільного резонансу. Жоден роман Достоєвського не породив такої потужної читацького відгуку, як формально нехудожній, “сюхвилинний” “Щоденник письменника”. “Я отримав сотні листів з усіх кінців Росії, – не без гордості зізнавався Достоєвський, – і навчився багато чому, чого колись знав…
В усіх цих листах як і хвалили мене, чи всього більш за щирість і простоту. Отже, саме цього загалом понад і бракує в нас у літературі, коли відразу й раптом таке палке мене зрозуміли. Отже, щирості й прямоти загалом понад жадають і лише менш знаходять”.