Імпресіонізм (від франц. impression – враження) – напрям у мистецтві та літературі останньої третини XIX – початку XX ст. Виник у французькому живописі. Назву дістав після виставки 1874 р., на якій експонувалася картина К. Моне “Імпресія. Схід сонця”.
Французькі художники-імпресіоністи брали для зображення якусь мить часу, мить життя і відображали її у найсуттєвішому вияві. Головним для них була не сама дійсністю, а її вплив на емоційний стан людини, те враження, яке вона викликала в її душі. Тому імпресіоністи не деталізували дійсність,
Під впливом живопису імпресіонізм поширився і на інші види мистецтва: скульптуру (О. Родем), музику (К. Де-бюссі, М. Равель, І. Стравинський), літературу (брати Гонкури, Гі де Мопассан, А. Чехов,.І. Бунін та ін.). В українській літературі імпресіонізм заявив про себе у творчості М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Г. Косинки, частково М. Хвильового, В. Винниченка, А. Головка.
Узявши враження за основний об’єкт зображення, імпресіоністи збагатили літературу поглибленим психологізмом у змалюванні образів, відтворенням найтонших змін у настроях людини і природи, ліризованим
Донедавна про М. Коцюбинського-імпресіоніста відкрито говорилося лише в діаспорі (книга О. Черненко “Михайло Коцюбинський – імпресіоніст…”). В Україні ж письменника трактували як реаліста, геніального майстра слова, “найважливіше для якого – настрої села, породжені новими соціальними процесами, пробудження класової свідомості простої людини. Розкриття Коцюбинським перспектив соціального оновлення життя стало могутнім поступальним кроком у розвитку реалізму, виявом тісного союзу літератури з ідеями соціалістичної перебудови світу”,- так визначала сутність письменника, особливості його творчого методу академічна історія літератури.
Зрозуміло, що ця характеристика аж ніяк не відображала “найважливішого” у творчості М. Коцюбинського і була продиктована не стільки волею автора цих рядків, скільки тиском суспільних обставин: поза соціалістичним реалізмом все інше розцінювалося як безідейне, вороже соціалістичній культурі, а значить – художньо слабке чи й взагалі художньо неповноцінне.
У 20-30-ті роки найвідоміші вчені-літературознавці вважали інакше. Так, глибокий знавець і дослідник творчості М. Коцюбинського, видавець і редактор його численних видань академік С Єфремов писав: “…Про зрілість його (Коцюбинського) у повному творчому розумінні цього слова можна говорити тоді, коли він почав писати в імпресіоністичному стилі”. П. Филипович також відзначав, що М. Коцюбинський як “глибокий психолог та знавець душі людської й найінтимніших її порухів” – “це імпресіоніст, що цікавиться найдужче тими враженнями, які справляють… як події внутрішніх переживань, так і контури, краски, мелодії навколишнього світу”.
Ці думки представників “розстріляного відродження” повторюють сьогодні й деякі сучасні дослідники.
“Почав писати в імпресіоністичному стилі” письменник не одразу, а в 90-х роках минулого століття, пройшовши складний шлях стильових пошуків. У перших його творах відчутний вплив етнографічного реалізму І. Нечуя-Левицького, згодом – психологічного реалізму Панаса Мирного. Від старших письменників М. Коцюбинський перейняв їх мистецький досвід змалювання життєвих ситуацій, картин, образів, уміння вияскравлювати характерну деталь. Однак селянська тематика була завузькою для його творчого обдаровання, про що він сам писав у листі до М. Старицького: “За сто літ існування новійша література наша…] живилась переважно селом, сільським побутом, етнографією. Селянин, обставини його життя, його нескладна здебільшого психологія – ото майже й все, над чим працювала фантазія…
Вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури, такої багатої не лиш на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватися й від рідної літератури ширшою поля обсервації, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної якоїсь верстви суспільності…” А тому після реалістичних картин селянського життя у творах “Ціпов’яз”, “Не віру”, “П’ятизлотник”, “Ялинка” та інших М. Коцюбинський у пошуках як нового змісту, так і нової художньої форми звертається до літератури європейської. Найбільший вплив на нього мали ті письменники, які тонко досліджували внутрішній світ людини, відображали його в бездоганній мистецькій формі (Гі де Мопассан, М. Метерлінк, Г. Ібсен, А. Стрінберг та ін.). Проте досвід європейських, авторів М. Коцюбинський переймав творчо, не копіюючи їхню манеру письма, а синтезуючи і водночас переплавляючи сприйняте в горнилі своїх художніх пристрастей і симпатій. “Од українського реалізму взяв він твердий певний грунт і прозору ясність думки; од французького натуралізму-тверезий погляд на небоязке шукання потрібної йому краси всюди, куди тільки може око художника зазирнути,- писав про стильові пошуки письменника С. Єфремов.- Але ж од себе додав сюди своєї власної найкоштовнішої риси: оте глибоке переймання психікою героїв, вигадливість художніх образів, уміння передавати настрої й внутрішні переживання, аристократизм духа і невпинне простування до світла, до краси, до ідеалу – це вже самому Коцюбинському належить, це його власне, не позичене добро”.
У Коцюбинського-імпресіоніста детальні реалістичні описи поступаються лаконічним штрихам, окремим деталям, неконкретизованим натякам чи й взагалі розмитим у контурах плямам. Так, у новелі “Інтермеццо” зовнішній світ переданий такими зоровими і слуховими образами: місто – “многоголовий звір”, “скрегіт фабрик”, “грім коліс”, вікна будинків – “тисячі чорних ротів”. У новелі “Невідомий” – це тюремна камера з твердим матрацом і лампкою в кутку; у “Цвіті яблуні” – робочий кабінет з кушеткою і “лампою під картоновим абажуром”, що нагадує експонатно представлену театральну декорацію.
Письменник, як правило, добирає такі зовнішні деталі, які допомагають зрозуміти складні психологічні переживання ліричного героя. Щоб зосередити увагу на цих деталях, автор послуговується новим для зображальної системи української прози кінематографічним прийомом: відбирання свідомістю, як кінокамерою, характерних предметів, деталей і освітлення їх особливим світлом. У новелі “Цвіт яблуні” привертає увагу така предметна деталь: “Послана на кушетці й неторкана постіль особливо ріже око”. Йдеться про батька вмираючої дитини, який сидить біля неї “вже третю безсонну ніч”, а тому елементи інтер’єру потрібні письменнику остільки, оскільки вони підсилюють психічний стан героя. Отже, зовнішній світ не деталізується, а передається максимально лаконічним і водночас точним штрихом.
Це й є перша визначальна риса імпресіонізму.
Зовнішнє життя, тобто події, поступається внутрішньому – життю душі й серця героя. Зовні здебільшого нічого не відбувається: “…Життя лишилось за мурами” (“Невідомий”); “За чорними вікнами лежить світ, затоплений ніччю” (“Цвіт яблуні”)- Тобто зовнішнього, подієвого сюжету у новелах М. Коцюбинського, як правило, немає. Предметом зображення стає те, що діється в душі героя, в його “голові і серці”. Враження від навколишнього світу, матеріалізовані у почутті, настрої, переживанні,- ось що становить організуючий центр новелістики М. Коцюбинського-імпресіоніста і водночас другу визначальну рису імпресіонізму як художнього стилю. Внутрішній ритм твору досягається ритмом людської думки, зміною почуття, перебігом настрою ліричного героя.
Цей герой здебільшого не конкретний, не окреслений соціально, він просто ліричне “я”, він – “невідомий”, “самотній, сірий і невідомий, немов далека і бліда тінь”. Однак авторські недомовленості, туманні натяки, метафоричні характеристики уточнюються системою думок персонажа, їх змістом. У новелі “Невідомий” ліричний герой – це не просто той, хто уособлює “гнів народу і його кару, дихання уст правди”, це революціонер перед стратою, що, чекаючи у холодній камері на останній свій ранок, “прокручує” прожите життя “в голові і в серці”.
У новелі “Інтермеццо” – це інтелігент, творча особистість, яку втомили люди, якій “докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять” і яка шукає заспокоєння і перепочинку у “кононівських полях”.
Імпресіоністичні новели М. Коцюбинського – це поеми душі, своєрідні стенограми психологічних станів ліричного героя, його почувань і настроїв, а тому для їх відображення автор послуговується найрізноманітнішими зображальними засобами і прийомами. Особливо велике функціональне значення має внутрішній монолог героя, що часто нагадує потік свідомості – аморфний, хаотичний, переданий натуралістично: “Яка прекрасна моя дорога… Остання коротка путь… Брязь… брязь…
Скрегочуть рушниці ззаду на плечах, і толочать ногами свій сірий погляд люди, що їх несуть… Уже? Так близько? Сталось.
Не треба я сам… щоб бачили очі… І свій-останній віддих… Мамо! Се ти у заметах… пливеш у заметах, як сіра тінь муки, щоб перейняти у теплі долоні останній віддих…?”
Стан особливого емоційного збудження обумовлює рефлективно-асоціативний виклад думок, що досягається уривчастістю, шматованістю, недомовленістю фрази. Три крапки і знак питання – це не просто розділовий знак, це поетична фігура для відображення складності почувань ліричного героя – людини емоційно багатої, духовно витонченої, “аристократа духа”.
Висока духовність ліричного героя передається інтелектуальною наповненістю його почувань, його думок, непогамовним прагненням до краси, до світла, до ідеалу. (Культивування красивого, світлого – третя риса імпресіонізму). І ліричний герой, і сам автор помічають красу скрізь, навіть там, де її найменше можна було б сподіватись. У новелі “Цвіт яблуні” герой фіксує її на рівні підсвідомості, бо думка й погляд сковані передсмертним подихом дитини. Проте у своїй душі батько понесе образ живої донечки, такої ніжної і світлої, як весняний цвіт за вікном.
А тому він нариває “цвіту яблуні повні руки і несе в хату”, обкладає тим цвітом свою доню “зі всіх боків, меншаючи тими квітками, такими ніжними, такими чистими”, як його дитина. Краса життя, краса природи не притлумлюється навіть подихом смерті-така життєствердна ідея твору. І виражається вона за допомогою надзвичайно сильної емоційної деталі-цвіту яблуні.
Потяг до світла, краси, внутрішній відгук на неї характеризують не тільки ліричного героя, а й самого автора. М. Коцюбинський, зливаючись з героєм, відображає, по суті, свій неповторно індивідуальний погляд на світ, свою глибинну внутрішню культуру, свій спосіб відчування, що надзвичайно ліризує оповідь, сповнює її особливим світлом.
Ліризація оповіді як одна з визначальних рис імпресіонізму найвиразніше помітна в описах природи. Пейзажі відображають не лише красу навколишнього світу, а й складне внутрішнє життя героїв, їх настрій і почуття. Пейзаж у новелах “Невідомий”, “Цвіт яблуні”, “Інтермеццо” – це своєрідна лірична сповідь, виняткової краси пейзажна лірика, у якій, як сказав І. Франко, “якнайбільше живої крові і нервів” самого автора.
Природа побачена і відчута надзвичайно витонченою і багатою душею, а тому вона звучить, як найкраща музика, виграє всіма барвами веселки, міниться в настрої, в рухах, у пластиці, вона живе: “Синє море хвилювалось і кипіло на березі піною Море дедалі втрачало спокій Чайки знімались із одиноких берегових скель, припадали грудьми до хвилі. Дрібні хвилі зливались докупи і, мов брили зеленкуватого скла, непомітно підкрадались до берега, падали на пісок і розбивались на білу піну…Море йшло (“На камені”) (виділення наші – С. 3). Цей персоніфікований, оживлений морський пейзаж виписаний настільки зримо, що читач відчуває солоний подих моря, бризки води на своєму тілі.
Білопінне море, блакитне небо, прозоре, виповнене ароматом квітів і свіжістю повітря, зелений серпанок гір, а понад усім сонце як джерело життя і джерело краси – це пейзаж, мальований у природі (пленерний пейзаж), відтворений її чистими акварельними фарбами. І хоч такий тип пейзажу – пленерний, акварельний, ліризований – властивий був імпресіоністичній манері письма в цілому, у М. Коцюбинського він виграє особливими барвами. Це передусім пейзаж психологізований, той, який підсвітлює почуття і переживання: картина природи – це стан душі. І водночас це пейзаж кольоровий, музичний, в якому краса душі і краса природи становлять одне ціле, взаємодоповнюючи і взаемопоглиблюючи одне одного. Кольорові й музичні образи, ліричні тони і напівтони синтезуються у новелістиці письменника в дивовижні “перла краси”, що є оздобою усієї української прози, зенітом її творчих пошуків і здобутків.
Отже, саме імпресіоністичні новели явили М. Коцюбинського як незрівнянного, потужного майстра слова, письменника з Божої ласки, що вивів українську прозу в ряд світових шедеврів.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)